Выбрать главу

Джордж закріпив це перше знайомство, зробивши новий візит молодим леді та їхній матері, які весь зимовий сезон мешкали в невеликому, але гарному будиночку неподалік Берклі—Сквер. Леді Лепіт обережно навела деякі довідки і, виявивши, що майновий стан, репутація та родина Джорджа були цілком задовільні, запросила його на обід. Вона мала намір і сподівалася видати всіх своїх дочок за перів; але, будучи розсудливою жінкою, вважала, що слід приготуватися до всяких несподіванок. Джорджа Уїмбуша, думала вона, зовсім непогано тримати про запас для котроїсь із близнюків.

Під час цього першого обіду Джордж сидів поруч із Еммеліною. Вони розмовляли про Природу. Еммеліна запевняла, що високі гори її хвилюють, а гамір міської юрби — для неї мука. Джордж визнав, що за містом дуже приємно, але він вважає, що й Лондон має свої принади. З подивом і деяким неспокоєм він відзначив, що в міс Еммеліни поганий апетит, що, власне, його зовсім нема. Дві ложки супу, шматочок риби і три виноградинки — це був весь її обід. Час від часу він поглядав на її сестер; вони, здавалося, також майже нічого не їли. Хоч би що їм підносили, вони заперечливо й бридливо махали рукою, заплющуючи очі й відвертаючись від пропонованої страви, неначе морський язик у лимонах, качка, теляче філе, бісквіти з вином та вершками ображали їхній зір або нюх. Джордж, який вважав обід просто чудовим, наважився заговорити про брак апетиту в сестер.

— Благаю вас, не згадуйте про їжу, — мовила Еммеліна, похиливши голівку, мов ніжна мімоза. — Ми з сестрами вважаємо, що це так грубо, так матеріально. Коли їси, то про душу не думаєш.

Джордж погодився: не думаєш.

— Але ж треба жити. — сказав він.

— На жаль, треба! — зітхнула Еммеліна. — Смерть — це прекрасно, ви згодні? — Вона відломила шматочок підсмаженого хліба і стала його неохоче гризти. — Але й справді, як ви кажете, треба жити… — Вона покірливо махнула рукою. — На щастя, для того, щоб підтримувати життя, треба дуже небагато. — Вона поклала свій кусничок хліба, наполовину не доївши його.

Джордж здивовано дивився на неї. Вона бліда, але має напрочуд здоровий вигляд, — думав він, — так само, як її сестри. Можливо, якщо ти живеш духовним життям, то менше потребуєш їжі. Було ясно, що він не жив духовним життям.

Після того Джордж Уїмбуш часто зустрічався з ними. Він сподобався їм усім, починаючи з леді Лепіт. Правда, він був не дуже романтичний чи поетичний; але такий приємний, скромний і делікатний молодий чоловік. Із свого боку, він вважав, що сестри просто чудові, а надто Джорджіана. Він їх усіх обожнював і вважав себе їхнім заступником. Адже вони потребували заступництва; такі тендітні, надто духовні для цього світу. Вони нічого не їли, завжди були бліді, часто скаржилися, що їх морозить, багато й залюбки говорили про смерть і частенько зомлівали. Джорджіана була найбільш ефірною серед них, з усіх трьох вона їла найменше, зомлівала найчастіше, найбільше говорила про смерть і була найблідіше - її блідість була якоюсь не правдоподібною і ніби штучною. Здавалося, в будь–яку мить вона може покинути тлінну оболонку, що досі тримала її на цьому матеріальному світі, і перетвориться в безтілесний дух. Ця думка завдавала Джорджеві нескінченних мук. Якщо вона помре…

Джорджіана спромоглася, однак, прожити весь сезон, і це незважаючи на безперервні бали, раути та інші розваги, яких вона, разом з іншими двома сестрами, ніколи не пропускала. В середині липня вся родина переїхала за місто. Джорджа запросили на серпень погостювати в Кромі.

У замку зібралося добірне товариство; список гостей прикрашали імена двох титулованих молодих людей, що досягли шлюбного віку. Джордж сподівався, що сільське повітря, спокій і навколишня природа зможуть повернути трьом сестрам апетит та рум’янець. Він помилився. За першим же обідом Джорджіана з’їла лише одну оливку, дві чи три солоні мигдалини й півперсика. Вона була так само бліда, як і завжди. Коли всі їли, вона говорила про кохання.

— Справжнє кохання, безмежне і вічне, — мовила вона, — може існувати лише у вічності. Індіана і сер Родольф справили містичне весілля своїх душ, стрибнувши у Ніагару!. Кохання несумісне з життям. Дві істоти, що по–справжньому кохають одна одну, бажають не жити, а померти разом.

— Ну, ну, люба моя, — сказала леді Лепіт, опасиста й практична. — Що сталося б з майбутніми поколіннями, якби весь світ жив за твоїми принципами?

— Мамо!.. — вигукнула Джорджіана й опустила очі.