— У дні моєї молодості, — правила своєї леді Лепіт, — мене просто підняли б на сміх, коли б я виголосила щось подібне. Але тоді душі ще не були в моді, як нині, і ми не вбачали в смерті ніякої поезії. Це було просто неприємно.
— Мамо!.. — благально зойкнули Еммеліна та Кароліна в один голос.
— У дні моєї молодості, — леді Лепіт захопила ця тема; здавалося, тепер ніщо не зможе її зупинити, — у дні моєї молодості, коли людина не їла, вважали, що їй треба дати ревінь. Нині ж…
Почувся стогін; Джорджіана зомліла, впавши на плече лордові Тімпані. Це був відчайдушний засіб, але він досяг мети. Леді Лепіт зупинилася.
Дні минали в безтурботних розвагах. На все веселе товариство єдиним нещасним був Джордж. Лорд Тімпані упадав коло Джорджіани, і було ясно, що до нього ставляться прихильно. Джордж усе бачив, і життя перетворилося для нього на пекло ревнощів та розпачу. Товариство галасливих молодиків стало для нього нестерпне; він сахався їх, шукаючи темряви й самоти. Якось уранці, втікши від них під якимось приводом, він повернувся до будинку сам один. Молоді люди купалися внизу в басейні; звідти чулися вигуки й сміх, і будинок здавався ще мовчазнішим і геть безлюдним. Чарівні сестри та їхня матуся все ще перебували у своїх покоях; за звичаєм, вони з’являлись тільки до другого сніданку, отже, вранці гості–чоловіки були полишені на самих себе. Джордж сів у залі й поринув у свої думки.
Щохвилини вона може вмерти; щохвилини може стати леді Тімпані. Це було страшно, страшно. Якщо вона помре, він теж не житиме; він піде за нею у домовину. Якщо ж зона стане леді Тімпані, тоді… О, тоді знайти вихід буде не так просто. Якщо вона стане леді Тімпані… Навіть подумати про це страшно. А що як вона закохалася в Тімпані — хоча видається неймовірним, щоб хтось міг закохатися в Тімпані, — що як вона не може жити без нього? Він усе ще плутався у своїх жахливих припущеннях, коли годинник пробив дванадцяту. Під останній удар, неначе автомат, приведений у рух годинниковим механізмом, із дверей, які поєднували господарські приміщення із залою, раптом вигулькнула маленька служниця з великою накритою тацею. Джордж із лінивою цікавістю спостерігав за нею із свого глибокого крісла (сам, певна річ, залишаючись непоміченим). Вона продріботіла через кімнату й зупинилася перед стіною, на якій, здавалося, не було нічого, крім панельної обшивки. Простягла руку, і там, на превеликий подив Джорджа, розчинилися дверцята, за якими видніли кручені сходи. Повернувшися боком, щоб пронести тацю крізь вузькі двері, служника спритним краб’ячнм рухом шугнула всередину. Двері за нею причинилися й клацнули. За хвилину вони знов відчинилися, і служниця, уже без таці, швидко пройшла назад і зникла в напрямку кухні. Джордж спробував повернутися до своїх роздумів, але якась невтримна цікавість спрямовувала його думки до потайних дверцят, сходів, маленької служниці. Даремно він переконував себе, що його хата з краю, що намагання розкрити секрет цих дверцят і таємничих сходів за ними буде безпардонним нахабством. Усе даремно; не менше п’яти хвилин він героїчно опирався своїй цікавості, але потім побачив, що стоїть перед смужкою панельної обшивки, крізь яку зникла служниця. Досить було одного погляду, щоб визначити положення потаємних дверцят — потаємних, зрозумів він, лише для того, хто дивився неуважно. То були найзвичайнісінькі двері, на одному рівні з панеллю. Їх не зраджувала ані засувка, ані ручка; лише маленька клямка, захована глибоко в деревині, запрошувала, щоб її натиснули. Джордж дивувався, як це він не помітив двері раніше; тепер, після того як він їх побачив, вони просто лізли в очі, були не менш помітні, ніж дверцята шафи з фальшивими полицями та макетами книжок. Він прочинив двері й зазирнув усередину. Старі дубові сходи закручувалися вгору і десь там зникали. Маленьке схоже на щілину віконце пропускало денне світло; він стояв у самому низу центральної вежі, а віконце виходило на терасу; внизу, в басейні, все ще галасували й хлюпалися.
Джордж зачинив двері й повернувся на своє місце. Однак його цікавість не вгамувалася. Більше того, вона тільки посилилась. Куди ведуть сходи? Куди ходила маленька служниця? Це його не стосується, твердив він собі, це його не стосується. Спробував читати, але думками був далеко. О чверть на першу мелодійно продзвонив годинник. Ураз наважившись, Джордж підвівся, перейшов кімнату, відчинив приховані дверцята і став підніматися сходами. Він проминув перше віконце і дійшов до наступного. На мить зупинився, щоб звести дух; його серце ганебно калатало, неначе він наближався до незнаної небезпеки. Так порядні люди не роблять, говорив собі Джордж, це жахлива невихованість. Навшпиньках він піднімався вище й вище, поки опинився перед дверима. Прислухався. Не чутно було ані звуку. Припавши оком до замкової шпарини, він не побачив нічого, тільки білу, освітлену сонцем стіну. Підбадьорений, повернув ручку і ступив на поріг. І тут його очам відкрилася дивовижна картина.