Посеред освітленої сонцем маленької кімнати (тепер там будуар Прісілли, — зауважив мимохідь містер Уїмбуш) стояв круглий столик червоного дерева. На його блискучій поверхні відбивалися кришталь, порцеляна і срібло — усі атрибути вишуканої трапези. Холодне курча, ваза з фруктами, великий окіст, розрізаний до ніжної біло–рожевої середини, холодний пудинг з родзинками, пляшка рейнвейну та карафа кларету змагалися за місце на цьому розкішному столі. А за столом сиділи три сестри, три чарівні Лепіт - і їли!
Коли в дверях раптом з’явився Джордж, вони всі подивились на нього і тепер сиділи, заклякнувши від подиву. Джорджіана, що сиділа напроти дверей, втупила в нього свої величезні чорні очі. Між великим та вказівним пальцями правої руки вона тримала курчачу ніжку; граціозно вигнутий мізинець був відставлений убік. Курчача ніжка так і не дійшла до її розкритого рота, зависнувши на півдорозі. Обидві її сестри повернулися, щоб глянути на непроханого гостя. Кароліна все ще стискала в руках виделку й ніж; пальці Еммеліни обвилися навкоко ніжки келиха з кларетом. Ця німа сцена тривала, як їм здалося, нескінченно довго. Усі застигли, ніби скульптурна група. Потім усе прийшло в рух. Джорджіана впустила курчаче стегенце, ніж та виделка Кароліни із дзенькотом упали на тарілку. Еммеліна, зойкнувши, підхопилась на ноги. Хвиля паніки досягла й Джорджа; він повернувся і, белькочучи на бігу щось нерозбірливе, кинувся геть із кімнати - і далі вниз по кручених сходах. У залі зупинився, і тут, сам один у мовчазному домі, став сміятися.
Під час ланчу помітили, що сестри їдять трохи більше, ніж завжди. Джорджіана поколупала квасолю і з’їла цілу ложку телячого холодцю.
«Сьогодні я почуваю себе трохи краще, — повідомила вона лордові Тімпані, коли він привітав її з відродженням апетиту. — Трохи матеріальнішою», — додала вона з нервовим сміхом. Підвівши очі й зустрівши погляд Джорджа, почервоніла й мерщій відвернулася.
Того ж таки дня пополудні вони на хвильку залишилися сам на сам у саду.
— Ви нікому не скажете, Джордже? Обіцяйте, що ви нікому не скажете, — благала вона. — Ми здамося всім такими смішними. Адже їсти — це так недуховно. Дайте мені слово, що ви нікому не розповісте.
— Розповім, — брутально відказав Джордж. — Я розповім усім, якщо тільки…
— Це шантаж.
— Нехай і так, — погодився Джордж. — Я дам вам двадцять чотири години на роздуми.
Звичайно, леді Лепіт була розчарована; вона розраховувала на краще — на Тімпані й на корону пера. Але, зрештою, і Джордж був не такий уже поганий. Вони справили весілля перед Новим роком».
— Бідолашний дідусь! — додав містер Уїмбуш, закривши книгу і скинувши пенсне. — Коли я читаю в газетах про гноблені народності, то згадую його. — Він припалив згаслу сигару. — Це було матріархальне врядування, надзвичайно централізоване і позбавлене представницьких інституцій.
Генрі Уїмбуш замовк. У тиші знову стало чути, як Айвор пошепки дає пояснення до своїх малюнків із життя духів. Прісілла, яка задрімала, зненацька прокинулась.
— Що таке? — спитала вона зляканим голосом людини, раптово пробудженої від сну.
Дженні вловила її слова. Вона підвела голову, всміхнулася й заспокійливо мовила:
— Це про шинку.
— Що про шинку?
— А те, що читав Г енрі. — Вона закрила свій червоний блокнот і натягла на нього гумову стяжку. Потім, підвівшись, оголосила: — Я йду спати.
- І я, — сказала Анна, позіхаючи, та в неї не було сил устати з фотеля.
Ніч була гаряча й задушлива. Фіранки недвижно висіли по боках відчинених вікон. Обмахуючись портретом Астральної Істоти, Айвор висунувся у темряву і голосно зітхнув.
— Повітря, як вата, — повідомив він.
— Після півночі буде прохолодніше, — сказав Генрі Уїмбуш і обережно додав: — Я так гадаю. Інакше я не зможу заснути.
Прісілла повернула голову в його бік; монументальна зачіска хиталася при найменшому її русі.
— Ви повинні зробити зусилля, — мовила вона. — Коли я не можу заснути, то концентрую свою волю і кажу: «Я спатиму, я вже сплю!»
І миттю засинаю. Ось що значить сила думки.
— Але чи діє вона в таку парку ніч? — поцікавився Айвор. — Я зовсім не можу спати, коли вночі так парко.
— Я теж. — озвалася Мері. — Хіба що на свіжому повітрі.