— На свіжому повітрі! Чудова ідея!
Кінець кінцем вони постановили спати на вежах — Мері на західній, Айвор на східній. Свинцевий дах на обох вежах мав горизонтальні площинки, а матраци можна було просунути крізь люки, що туди виходили. Під зорями, під щербатим місяцем вони неодмінно спатимуть. Витягли матраци, постелили простирадла, і за годину обоє, кожен зі своєї вежі, гукнули одне одному добраніч через прірву, яка розділяла їх.
На Мері свіже повітря не справило жаданої чарівної дії. Навіть крізь матрац можна було відчути, що свинцеві плитки дуже тверді. До того ж звідусіль чулися якісь звуки: весь час кричали сови, а один раз, перелякавшись невідомо чого, всі гуси у дворі несамовито загелготали. Зорі та щербатий місяць потребували уваги, а коли небо перекреслив метеорит, лишалося тільки лежати з розплющеними очима й очікувати наступного. Час ішов; місяць піднімався в небі вище й вище. Тепер Мері хотілося спати ще менше, ніж коли вона вляглася тут. Сіла й подивилась через парапет. Чи зміг заснути Айвор? І немовби у відповідь па її німе запитання, з‑за димаря на тому боці даху безшумно з’явилася біла постать, у якій при місячному світлі неважко було впізнати Айвора. Розкинувши руки, мов канатоходець, він рушив уперед по гребеню даху між вежами. Чим ближче він підходив, тим дужче його хитало. Мері безмовно дивилась на нього: мабуть, він іде уві сні! Що, як раптом прокинеться, ось зараз! Варто їй заговорити чи ворухнутись, і це може закінчитись його смертю. Вона більше не сміла дивитися й опустилась на подушки. Але пильно прислухалась. Протягом, як їй здалося, довгого–довгого часу не було чутно ні звуку. Потім по черепиці затупотіли кроки, той, хто йшов, посковзнувся і пошепки вилаявся: «Чорт!» Незабаром над парапетом виринули голова й плечі Айвора. Потім нога, за нею — друга. Він був на даху. Мері вдала, ніби враз прокинулася.
— Ой! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?
— Я не міг заснути, — пояснив він, — і подумав, а що як і ви не можете? Прийшов сюди, бо одному на вежі нудно. Як ви вважаєте? Розвиднятися почало ще до п’ятої. На сході купчилися довгі вузькі хмари, ніби охоплені помаранчевим полум’ям. Небо було бліде й показувало на дощ. З тужним криком, схожим на зойк загиблої душі, на парапет вежі сів величезний павич, що важко підлетів знизу. Айвор і Мері одразу прокинулись.
— Держи його! — гукнув Айвор, підхоплюючись. — Ми здобудемо перо.
Переляканий павич у безтямній тривозі бігав по парапету, вклонявся, підстрибував і квоктав; його довжелезний хвіст метлявся на всі боки. Потім, залопотівши крильми, павич шугнув у повітря і велично опустився на землю з віднайденим почуттям власної гідності. Та він залишив трофей. Айвор здобув своє перо, око з довгими віями, пурпурове й зелене, блакитне й золоте. Він вручив його своїй дамі.
— Перо ангела. — мовив він.
Якусь мить Мері дивилася на перо серйозно й уважно. Лілова піжама була на неї завелика і приховувала обриси її тіла; вона була схожа на велику плюшеву ляльку, щось на зразок ведмедика — ведмедика з головою ангела, рожевими щоками й золотим дзвіночком волосся. Ангельське обличчя, перо з крила ангела… Вся атмосфера цього світанку мала в собі щось ангельське.
— Яка надзвичайна річ — статевий відбір, — сказала Мері, нарешті відвівши погляд від казкового пера.
— Надзвичайна! — відгукнувся Айвор. — Я обираю тебе, ти обираєш мене. Яке щастя!
Він обняв її за плечі, і вони стоячи дивились на схід. Перші промені сонця вже почали зігрівати й забарвлювати бліду світанкову заграву. Бузкова піжама й біла піжама; то була юна й чарівна пара. Сонце торкнулося їхніх облич. Все це було дуже символічно; але ж, якщо вже на те пішло, на цьому світі немає нічого не символічного. Глибока й прекрасна істина!
— Мені час повертатися на свою вежу, — сказав нарешті Айвор.
— Уже?
— На жаль. Скоро піднімуться слуги і взагалі…
— Айворе…
Далі було довге й безмовне проїдання.
— А зараз, — мовив Айвор, — я повторю свій номер на гребені даху.
Мері обвила руками його шию.
— Не треба, Айворе. Це небезпечно. Будь ласка.
Кінець кінцем йому довелося зглянутись на її благання.
— Г аразд, — сказав він, — я спущуся в будинок і піднімуся сходами.
Крізь люк він зник у темряві, яка все ще ховалася всередині будинку із зачиненими віконницями. За хвилину він з'явився на дальній вежі. Помахав рукою і пропав з очей, сховавшись за парапетом. Знизу, з будинку, долинуло тонке осине дзижчання будильника. Він повернувся саме вчасно.
Айвор поїхав. Сидячи за вітровим склом у своєму жовтому седані, він мчав просторами сільської Англії. Товариські та любовні обов'язки абсолютно невідкладного характеру кликали його в усі куточки королівства, з однієї баронської вітальні до іншої, із замку до замку, з єлизаветинського особняка до георгіанського палацу. Сьогодні в Сомерсеті, завтра в Уорвікшірі, у суботу в Уест—Райдінгу, вранці у вівторок в Аргайлі — Айвор ніколи не відпочивав. Ціле літо, від початку липня і до кінця вересня він присвячував себе своїм обов’язкам; він був їхнім мучеником. Восени повертався на відпочинок до Лондона. Кром був лише маленький епізод, крихітна бульбашка у бистрині його життя; він уже належав до минулого. На чай Айвор приїде до маєтку Гоблі, і там його зустріне привітна усмішка Зенобії. А вранці у четвер… та до цього ще дуже, дуже далеко. Він згадає про четвер, коли той настане. Поки що буде Гоблі, буде Зенобія.