— Тримайте себе в руках, — говорила Анна. — Чуєте? Ви налякали качок. Бідолашні! Ще б пак не налякатись. — Вона сиділа боком на низькому дерев’яному стільчику. Її правий лікоть лежав на бильці, щокою вона спиралася на долоню. Довге і струнке тіло знемагало в позі лінивої грації. Вона всміхалася й дивилася на Гомбо з-під напівопущених повік.
— Чорти б вас узяли! — повторив Гомбо і знову тупнув ногою. Він люто зиркнув на неї з‑за незавершеного портрета, що стояв на мольберті.
— Бідолашні качки! — знову сказала Анна. Їхнє крякання ще долинало здалеку; потім ущухло.
— Ви хіба не бачите, що через вас я тільки марную час?.. — спитав Гомбо. — Я не можу працювати, коли ви прядете очима й заважаєте мені.
— Ви змарнуєтє куди менше часу, якщо перестанете базікати та тупати ногами і для різноманітності трохи візьметесь до малювання. Зрештою, навіщо я тут пряду очима, як не для того, щоб ви мене малювали?
Гомбо видав звук, схожий на гарчання.
— Ви страхіття, — заявив він переконано. — І нащо ви мене сюди запросили? Нащо кажете мені, ніби бажаєте, щоб я написав ваш портрет?
— Бо ви подобаєтесь мені — принаймні, коли ви в доброму гуморі, — І я вважаю вас хорошим художником.
— Бо ви бажаєте, — Гомбо передражнив її інтонацію, — щоб я упадав коло вас, а коли я це роблю, — тікаєте, і в такий спосіб розважаєтесь.
Анна закинула голову назад і засміялася.
— То ви гадаєте, що я розважаюся, ухиляючись від ваших залицянь? Усі ви, чоловіки, однакові. Знали б ви, якими брутальними, жахливими й надокучливими стаєте, коли упадаєте коло жінки, а вона цього не хоче! Якби ви лишень могли подивитись на себе нашими очима!
Гомбо схопив палітру та пензлі і заходився шалено малювати.
— Тепер, я гадаю, ви станете говорити, що не ви почали цю гру, що я перший став вас переслідувати і що ви були невинною жертвою, яка тихо сиділа й ніколи не намагалася мене звабити.
— Як це знову по–чоловічому, — відказала Анна. — Завжди одна й та сама історія про жінку, що зваблює чоловіка. Жінка підманює, причаровує і знаджує, а чоловік — благородний і безневинний — падає жертвою. Мій бідолашний Гомбо! Ви, звичайно, не збираєтесь заспівати мені цієї давньої пісні. Я ж бо завжди вважала вас такою розсудливою людиною.
— Дуже приємно, — сказав Гомбо.
— Будьте ж хоч трохи об’єктивні, — вела далі Анна. — Хіба ви не бачите, що наділяєте жінку своїми власними емоціями; як це по–варварському наївно. Ви відчуваєте ниций потяг до якоїсь жінки і негайно звинувачуєте її в тому, що вона знаджує вас, умисне розпалює й заохочує вашу жагу. Ви міркуєте, як дикуни. З такою ж підставою ви могли б твердити, що тарілка полуниць із вершками навмисне розпалює ваш апетит. У дев'яносто дев'яти випадках із ста жінки так само пасивні й невинні, як ці полуниці з вершками.
— Я лиш можу сказати, що це, напевне, сотий випадок, — мовив Гомбо, не підводячи погляду.
Анна здвигнула плечима й зітхнула.
— Ніяк не можу зрозуміти, чого у вас більше: впертості чи грубощів.
Якийсь час Гомбо малював мовчки, потім знову заговорив.
— А тепер ще й Деніс, — сказав він, відновлюючи розмову, ніби й не було ніякої паузи. — Ви й з ним ведете таку саму гру. Дайте спокій хоч цьому нещасному юнакові.
Несподівано Анна розсердилась.
— Щодо Деніса, то це абсолютна неправда, — мовила вона обурено. — Мені ніколи й не снилося вести з ним якусь гру. — Опанувавши себе, вона єхидно посміхнулась і спитала своїм звичайним воркотливим голосом: — Чого це ви раптом почали так опікуватися бідолашним Денісом?
— Бо мені прикро дивитися, як такого невинного юнака… — відказав Гомбо із серйозним виразом, можливо, аж надто серйозним.
— …зманюють на згубну стежку, — підхопила Анна. — Я в захваті, що ви так про нього піклуєтесь і, повірте, поділяю ваші почуття.
Її чомусь дратувало, що Гомбо згадав про Деніса. Що–що, а це була абсолютна неправда. У Гомбо могли бути деякі незначні підстави дорікати їй. Але Деніс — ні, з Денісом вона ніколи не фліртувала. Бідолашний хлопчик! Він дуже милий. Вона замислилась. Гомбо малював із люттю. Непогамовне бажання, що досі відвертало його увагу і заважало йому працювати, тепер, здавалося, вилилось у гарячковий спалах енергії. У завершеному вигляді, говорив він собі, портрет буде диявольський. Він малював її в тій невимушеній позі, яку вона сама обрала ще на першому сеансі. Анна сиділа, повернувшись боком, поклавши лікоть на бильце стільця. Голова й плечі були під кутом до решти тіла й обернені до глядача, а вся її постава виражала мляве забуття. Він підкреслив ліниві вигини її тіла; перетинаючи полотно, лінії наче провисали; здавалося, грація цієї жінки була в стані якогось повільного розкладання. Рука, що лежала на коліні, була безвладна, як рукавичка. Тепер він працював над обличчям; воно вже починало проглядати з полотна, схоже на лялькове своїми правильними й байдужими рисами. Це було обличчя Анни, але не освітлене ні думкою, ні почуттям. Та сама безвиразна маска, в яку воно іноді перетворювалось. Портрет страшенно схожий, і водночас це неймовірно злорадна брехня. Так, це буде диявольський портрет, коли він його завершить, вирішив Гомбо. Йому було цікаво, як він їй сподобається.