О тій же післяполуденній годині, шукаючи спокою й тиші, Деніс трохи раніше пішов до своєї кімнати. Він хотів попрацювати, але був саме час, коли дуже тягне на сон, і щойно з’їдений обід важко гнітив його тілесні й духовні сили, його охопила та млосна й безнадійна пообідня меланхолія, яка в давнину навіювала страх ченцям і була їм відома під назвою accidie (душевна апатія). Він відчував, подібно до Ернеста Доусона, «легку втому», і йому захотілося написати щось витончене й спокійне, у дусі квієтизму; щось трошки сумне і в той же час — як би це сказати? — трішки нескінченне. Він думав про Анну, про кохання, безнадійне і недосяжне. Напевне, це й було ідеальне кохання — спокійне, чисто теоретичне. У цьому сумному настрої, породженому переситом, він легко міг у це повірити. Він почав писати, і з-під його пера вже вилився один вишуканий чотиривірш:
Пропала в ночі місячна світінь,
І зникне в тому мрійливе кохання.
Що будить ледь блідої барви тінь В душі німій, позбавленій дихання, — коли його увагу привернули голоси знадвору. Він виглянув із вікна. Так і є, це розмовляють і сміються Анна та Гомбо. Вони перейшли подвір’я і зникли за хвірткою у мурі праворуч. То була дорога до живоплоту й комори, вона знову збиралася йому позувати. Напад нестямної люті розвіяв приємно–сумну меланхолію Деніса; він гнівно жбурнув свій чотиривірш у кошик для сміття й побіг униз.
У холлі побачив містера Скогана; здавалося, той заліг у засідці. Деніс спробував вислизнути, але марно. Очі містера Скогана палали, як у Старого Моряка.
— Навіщо ж так поспішати? — мовив він, простягаючи маленьку ручку, схожу на пазурясту лапу ящірки. — Я саме йду до саду погрітись на сонечку. Ми підемо разом.
Деніс підкорився; містер Скоган надів капелюха, і вони вийшли рука в руку. На підстриженому газоні тераси Генрі Уїмбуш і Мері з серйозним виглядом грали в кеглі. Деніс і містер Скоган спустилися тисовою алеєю. Це було тут, подумав Деніс, на цьому місці. Тут Анна впала, тут він поцілував її, тут - і він почервонів, бо знову відчув сором, — намагався її понести й не зміг. Життя — суцільний жах!
— Розважливість! — сказав містер Скога, раптом порушивши тривалу мовчанку. — Розважливість — ось у чому моя недуга, і це буде й ваша недуга, любий Денісе, коли ви постарієте достатньо, щоб бути розважливим або нерозважливим. У розважливому світі я був би великою людиною; при тому стані речей, який існує, я взагалі ніщо; я не годжуся ні для якої мети. Я лише Vox et praeterea nihil (пустий звук).
Деніс не відповідав; він думав про інше. «Кінець кінцем, — переконував він себе, — Гомбо вродливіший за мене, він цікавіший співрозмовник, впевненіший у собі і до того ж він уже щось, а в мене все ще попереду».
— Усе, що робиться на цьому світі, робиться божевільними, — правив своєї містер Скоган. Деніс намагався не слухати, але невтомна красномовність містера Скогана поступово заполонила його увагу. — Такі люди, як я і яким, можливо, станете ви, ніколи нічого не досягали. Ми надто розважливі; ми тільки розумні, і все. Нам бракує важливої людської риси — невтримної, сповненої ентузіазму маніакальності. Люди завжди ладні послухати філософів, щоб трохи розважитись, — так само, як вони слухали б шарманщика або блазня. Але вони нізащо не дозволять людям розуму керувати собою. Якщо коли й доводилось вибирати між людиною розуму й божевільним, світ без жодних вагань ішов за божевільним. Тому що божевільний звертається до першооснови, до пристрастей та інстинктів, а філософи — до того, що лежить на поверхні і є зайвим, — до розуму.