— А яке буде моє місце в Раціональній Державі? — сонно поцікавився Деніс, затуляючись долонею від сонця.
Якусь хвилину містер Скоган мовчки дивився на нього.
— Важко визначити, на що ви придатні, — сказав він нарешті. — Ви не зможете працювати фізично; ви надто незалежні і не піддаєтесь навіюванню, щоб вас віднести до великого Стада; у вас немає якостей, необхідних для Людини Віри. Що ж до Мислячих Правителів, то вони повинні мати абсолютно логічний розум, бути безжальними й проникливими. — Він замовк і похитав головою. — Ні, я не бачу для вас ніякого місця; тільки камера смерті.
Глибоко вражений, Деніс засміявся неприродно голосним, гомеричним сміхом.
— Я тут дістану сонячний удар, — сказав він і підвівся.
Містер Скоган підвівся слідом за ним, і вони повільно пішли вниз вузенькою стежкою, між голубими квітами лаванди. Деніс зірвав одну гілочку й понюхав її; далі було темне листя розмарину, що пахтіло, як ладан у порожній церкві. Вони проминули клумбу маків, які вже стояли без пелюсток, їхні стиглі круглі коробочки — коричневі й сухі, як полінезійські трофеї, подумав Деніс: відтяті голови, настромлені на списи.
Образ йому сподобався і він звірив його містеру Скоганові.
— Як полінезійські трофеї… — Висловлений уголос, образ видався не таким значущим, як у той момент, коли він спав Денісові на думку.
Запала мовчанка. З полів за оранжереєю долинув гуркіт збиральних машин, що поступово перетворився на віддалений гул.
— Приємно усвідомлювати, — сказав містер Скоган, — що безліч людей працюють на полях для того, щоб ми могли розмовляти про Полінезію. Як узагалі за все хороше на ньому світі, за дозвілля й культуру треба платити. На щастя, платити повинні зовсім не ті, хто користується дозвіллям і культурою. Так будьмо ж за це вдячні долі, любий Денісе, будьмо вдячні, — повторив він і вибив попіл із люльки.
Деніс не слухав. Він раптом згадав про Анну. Вона була наодинці з Гомбо у його студії. Це була нестерпна думка.
— Чи не зробити нам візит Гомбо? — безтурботно запропонував він. — Буде цікаво глянути, що він тепер поробляє.
Він засміявся в думці, уявивши, як розлютиться Гомбо, коли побачить їх.
Деніс не вгадав. Гомбо аж ніяк не розлютився, коли їх побачив. Він навіть зрадів, коли в отворі розчинених дверей з’явилися два обличчя: одне засмагле й худе, друге — бліде й повне. Гарячкова енергія, породжена роздратуванням, уже згасала в ньому, повертаючись до своїх чуттєвих джерел. Та ще мить, і він нову втратив би самовладання, проте Анна залишилася б, як завжди, спокійною, що причинилося б до нового нападу люті. Тому він, безумовно, зрадів, побачивши їх.
— Заходьте, заходьте. — гостинно запросив він.
Деніс із містером Скоганом піднялися по драбинці і переступили поріг. Деніс підозріло зиркнув на Гомбо, потім на його модель, але вираз їхніх облич не повідав йому нічого, тільки те, що вони обоє, здається, зраділи гостям. Чи то вони так майстерно прикидаються? Він хотів би це знати.
Тим часом містер Скоган роздивлявся портрет.
— Чудово, — мовив він схвально, — чудово. Навіть аж надто схоже на оригінал; справді, аж надто. Але я не сподівався, що ви встрянете в психологію.
— Він показав на обличчя і провів пальцем по безвладних лініях намальованої постаті. — Я гадав, ви з тих, кого цікавлять лише зрівноважені маси та перетнуті площини.
Гомбо засміявся.
— Це трошки не так, — сказав він.
— Мені дуже шкода, — відповів містер Скоган. — Особисто я ніколи не виявляв ані найменшого пієтету до малювання, проте кубізм мене завжди чимось приваблював. Мені приємно дивитися на картини, з яких абсолютно вилучено природу, картини, які є чистим витвором людського розуму. Від них я зазнаю не меншої втіхи, ніж від оригінальної думки, математичної задачі чи технічного винаходу. Природа - і все що нагадує про природу, — дратує мене, вона надто безмежна, надто складна і, головне, надто безцільна та непізнаванна. З людськими витворами мені добре; я спроможний зрозуміти все, що будь–коли робила чи думала та або інша людина. Ось чому я намагаюсь, по можливості, завжди їздити в метро, а не автобусом, бо навіть у Лондоні з автобуса ви неодмінно побачите хоча б кілька заблудлих творінь господа — скажімо, небо, зрідка дерева, квіти у вітринах. Зате в метро ви бачите лише творіння людських рук: листи заліза, склепані в геометричні форми, прості лінії бетону, площини кахляних стін. Тут усе походить від людини. усе — продукт дружнього і цілком збагненного розуму. Усі філософії і всі релігії — чим вони є, якщо не духовними Метро, прокладеними у всесвіт! Не наражаючись на небезпеку, ми з комфортом подорожуємо ними вузькими тунелями, де все по–людському знайоме, і при тому забуваємо, що повсюди - і вгорі, і внизу, і навколо — лежить суцільна маса землі, нескінченна й незвідана. Ні, краще давайте мені Метро та Кубізм; давайте мені ідеї, так само зручні й акуратні, прості і надійно зроблені. І звільніть мене від природи, звільніть від усього, що не по–людському величезне, складне й незрозуміле. Мені не стане сміливості і, головне, вже пізно вирушати в цей лабіринт.