Поки містер Скоган виголошував свій монолог, Деніс пішов у найдальший куток кімнати, де в тій самій граціозній і лінивій позі сиділа на низенькому стільчику Анна.
— Ну? — запитав він, майже з ненавистю втупивши в неї погляд. Про що він її запитував? Мабуть, і сам цього не знав.
Анна поглянула на нього і замість відповіді теж запитала «Ну?», проте вже в іншому, веселому ключі.
У даний момент Денісові більше не було чого сказати. В кутку за стільчиком Анни лицем до стіни стояли дві чи три картини. Він повернув їх і почав розглядати.
— Можна я теж подивлюся? — попросила Анна.
Він поставив їх у ряд, прихиливши до стіни. Анна мусила повернутися у своєму стільці кругом. Тут було те саме велике полотно з людиною, що впала з коня, а також натюрморт із квітами та невеличкий пейзаж. Спершись руками на бильце, Деніс нахилився до Анни. З другого кінця кімнати чувся за мольбертом голос містера Скогана. Вони довго мовчки дивилися на картини, тобто Анна дивилася на картини, а Деніс, головним чином, — на Анну.
— Мені подобається людина з конем, а тобі? — сказала вона нарешті, глянувши на нього із запитальною посмішкою.
Деніс кивнув, а потім дивним, здавленим голосом, неначе кожне слово коштувало йому величезних зусиль, вимовив:
— Я кохаю тебе.
Анні й раніше досить часто доводилося вислухувати подібні освідчення, і найчастіше вона сприймала їх спокійно. Але тепер — можливо, тому, що вони пролунали так зненацька, чи з якої іншої причини — ці слова несподівано схвилювали її.
— Бідолашний Деніс! — сказала вона, силувано засміявшись.
Але не змогла стриматись, щоб не почервоніти.
Був полудень. Спустившись із своєї кімнати, де він даремно намагався щось написати ні про що конкретно, Деніс опинився сам у порожній вітальні. Він уже збирався вийти до саду, аж тут його погляд упав на знайомий, але таємничий предмет — великий червоний блокнот, який так часто він бачив у Дженні, коли вона нишком черкала щось у ньому. Вона забула його на підвіконні. Спокуса була велика. Деніс узяв блокнот і зняв резинку, що передбачливо стягувала його.
На палітурці великими літерами було написано: «Особисті записи. Не розкривати». Він підвів брови. Подібні написи учні початкової школи роблять на своїх латинських граматиках:
А хто візьме мою книжку,
Буде їсти дохлу кішку
В цьому є щось на диво дитяче, подумав він і всміхнувся сам до себе. Розгорнув блокнот. Заглянувши туди, здригнувся, наче від удару. Деніс був своїм найсуворішим критиком; принаймні завжди так думав. Йому подобалося вважати себе безжальним аналізатором, який порпається у тріпотливих надрах власної душі. Він був сам для себе піддослідним кроликом, його вади, його смішні риси ніхто не знав їх краще, ніж він сам. У глибині душі йому навіть здавалося, що ніхто, крім нього, про них і не здогадується. У нього якось не вкладалося в голові, що люди можуть дивитись на нього так само, як він на них; що вони можуть поміж себе говорити про нього в тих легких, критичних і, щоб бути вже абсолютно чесним, трохи єхидних тонах, у яких він звик говорити про них. На його погляд, хиби в нього були, та привілей бачити їх надавався лише йому самому. Для решти світу він, безперечно, чистий, як кристал. Це була майже аксіома.
Після того, як він розкрив червоний блокнот, його кристальний образ брязнув об землю і розбився на друзки. Виявляється, він не був своїм найсуворішим критиком. Це стало для нього болісним відкриттям.
Перед ним лежали плоди черканини Дженні. Карикатура на нього: він читає (тримаючи книжку догори ногами). На задньому плані танцює пара, в якій можна впізнати Гомбо й Анну. Внизу підпис: «Байка про Третього зайвого та Зелений Виноград». Охоплений жахом, Деніс, мов заворожений, уп'явся очима в малюнок. Виконаний він був майстерно. «Безсловесного, невідомого» Рувейра було помітно в кожній невблаганній лінії. На обличчі вдавана байдужість і зверхність, змішані з безсилими заздрощами; зарозуміла й пихата поза і в той же час нервово повернені носками всередину ноги — ці деталі були жахливі. Та ще жахливішою була та впевненість, з якою підмічено й майстерно підкреслено всі його маленькі вади.