Деніс погортав блокнот. Там були карикатури й на інших: на Прісіллу і містера Барбік’ю-Сміта; на Г енрі Уїмбуша, Анну й Гомбо; на містера Скогана, якого Дженні подала не просто в трохи зловісному світлі — вигляд у нього був воістину сатанинський; на Мері й Айвора. На цих він глянув тільки мигцем. Його охопило невтримне бажання взнати про себе усе найгірше. Він заходився гортати сторінки блокнота далі, затримуючись лише там, де був зображений сам. Йому присвячувалося цілих сім сторінок.
«Особисті записи. Не розкривати». Він злегковажив заборону і дістав по заслузі. Деніс у задумі закрив блокнот і знов натягнув резинку. Потім вийшов на терасу, посмутнілий, але набагато мудріший. Так он як, подумав він, використовує Дженні час у своїй відлюдній кришталевій вежі. А він вважав її простодушним створінням, не здатним критично мислити! Виходить, дурнем виявився саме він. Деніс не мав серця на Дженні. Ні, справа тут не в самій Дженні, а в тому, що стояло за нею і за її червоним блокнотом. Вони лише нагадали йому, що, окрім нього, існує цілий світ розумних людей, світ, у який він досі не вірив, бо надто замкнувся у своїй інтелектуальній самотності. Досі він міг стояти на площі Пікаділлі, міг дивитися на юрми людей, що сунули перед ним, і вважати себе єдиною по–справжньому свідомою, мислячою особистістю серед усіх цих тисяч. Чомусь здавалося неможливим, що інші люди можуть бути не менш складними й завершеними істотами, ніж він. Неможливим. А проте вряди–годи він робив якесь болюче й страшне відкриття, що незаперечно свідчило про існування зовнішнього світу, наділеного свідомістю й інтелектом. Червоний блокнот став для нього одним із таких відкриттів, слідом на піску.
Сидячи на балюстраді тераси, він деякий час обмірковував цю неприємну істину. Усе ще не в змозі з нею змиритися, він замислено поплентав униз, до басейну. На галявинці павич і його пава тягли по траві свої заношені прикраси. Мерзенні птахи! Їхні шиї, товсті й ненажерливо-м’язисті внизу, вгорі звужувалися й переходили в злостиві безмозкі голови з порожніми очима й гострими дзьобами. Байкарі мали рацію, подумав він, коли для ілюстрації своїх трактатів на теми людської моралі брали звірів. Тварини скидаются на людей з усією правдивістю карикатури. (Ох, цей червоний блокнот!) Він жбурнув тріскою в птахів, які повільно дибали поблизу. Вони кинулися до неї, гадаючи, що то їжа.
Він пройшов далі, і його поглинула густа тінь велетенського падуба. Дерево розпростерло свої довгі щупальця, мов величезний зелений спрут.
Під падубом крислатим…
Він намагався пригадати, чий це вірш, і не міг.
А руки в коваля.
Мов гумові паси.
Точнісінько, як у нього; треба буде йому спробувати регулярніше робити мюллерівську гімнастику.
Він знову вийшов на сонце. Перед ним лежав басейн, що відбивав у своєму бронзовому дзеркалі голубінь і зелень літнього дня. Дивлячись у нього, він думав про оголені руки Анни, її лискучий чорний купальник, її рухливі коліна й ступні.
І білонога мила Люс На баскій бербери»…
О, ці клапті чужої роботи! Зможе він коли–небудь назвати свій розум своїм власним чи ні? Справді–бо, чи є в нього в голові хоч крихта чогось такого, що дійсно належить йому, чи все — тільки освіта?
Він повільно пішов понад самим басейном. Над маленькою затокою він побачив у затінку тисів Мері, що сиділа в задумі, спершись спиною на п’єдестал приємно–комічної копії Венери Медіцейської, роботи якогось безіменного скульптора сейченто.
— Привіт! — кинув він, бо проходив так близько від неї, що мусив озватись.
Мері підвела голову.
— Привіт, — відповіла сумно й байдуже.
Атмосфера в цьому алькові з темних дерев здалася Денісові заспокійливо–елегічною. Він сів біля неї у тінь нагої богині. Запала тривала мовчанка.
Сьогодні вранці перед сніданком Мері знайшла на своїй тарілці поштову листівку з фотографією Великого парку в Г облі. Велична георгіанська будівля з фасадом на шістнадцять вікон, з квітниками на передньому плані; широкі рівні газони простяглися праворуч і ліворуч за межі фотографії. Ще десять років таких важких часів, і Гоблі, як і всі подібні замки, збезлюдніє й запустіє. Ще п'ятдесят років, і місцеві фермери забудуть про те, що тут колись були межові знаки. Вони зникнуть, як зникли раніше монастирі. Проте в даний момент Мері не обходили ці міркування.