На зворотному боці листівки, під самою адресою Айворовим чітким великим почерком був написаний чотиривірш:
Привіт, місяцесяйна діво! Наречена Сонця, прощавай! Мов з янголових крил Пір 'їни випали й поринули у мене.
То спомини про ніч й ранковий небосхил.
Далі йшов постскриптум із трьох рядків: «Чи не зможете ви попросити одну з покоївок надіслати мені пачку лез для гоління, яку я забув у шухляді вмивальниці. Дякую. Айвор».
Сидячи під вічно юною Венерою, Мері розмірковувала про життя й кохання. Визволення від пригнічень не принесло їй очікуваного душевного спокою, а тільки тривогу й нові, ще не звідані страждання. Айвор, Айвор… Тепер вона не могла жити без нього. А тим часом чотиривірш на поштовій листівці недвозначно свідчив, що Айвор дуже добре міг обходитися без неї.
Тепер він був у Гоблі; там же була й Зенобія. Мері знала Зенобію. Вона згадала останній куплет пісні, що він співав тієї ночі в саду.
Le lendemain, Phillis pue sage Aurail donne moutons et ehien Pour un baiser que le volage A Lisette donnait pour rien.
На цю згадку Мері зронила сльозу; ніколи в житті вона не була такою нещасною, як тепер.
Першим порушив мовчання Деніс.
— Людина, — тихо почав він у печально–філософському тоні, — не являє собою самодостатнього світу. Бувають хвилини, коли вона вступає в контакт з іншими людьми, коли вона змушена зважати на існування поруч із нею інших світів.
Він виклав надзвичайно абстрактне узагальнення як передмову до інтимної сповіді. Це був початок розмови, яка мала поступово наблизитись до карикатур Дженні.
— Це правда, — мовила Мері й узагальнила в свою чергу: — Якщо певна особа вступає з кимось у близькі стосунки, вона (або він — це, звичайно, одне й те саме) майже неминуче мусить або страждати, або завдавати страждань.
— Людина здатна до того захопитися спогляданням власної персони, — провадив Деніс, — що навіть забуває, що це видовисько відкрите й для інших.
Мері не слухала.
— Ця проблема, — говорила вона, — особливо гостро відчутна в питаннях сексу. Якщо особа вступає в інтимні стосунки з іншою природним шляхом, то, безперечно, або постраждає вона сама, або завдасть страждань партнерові. Якщо ж вона уникатиме таких стосунків, то може наразитись на не менш тяжкі страждання, які є наслідком протиприродних пригнічень. Як бачите, це дилема.
— Коли я думаю про свій випадок, — сказав Деніс, більш рішуче прямуючи до мети, — то дивом дивуюся, як мало я знаю про людей узагалі і, що вони про мене думають, зокрема. Наші думки — це запечатані книги, які лиш інколи розкриваються. — Він зробив такий жест, ніби знімав з блокнота резинку.
— Це жахлива проблема, — мовила замислено Мері. — Треба мати особистий досвід, щоб по–справжньому усвідомити, як це жахливо.
— Ви маєте рацію, — кивнув Деніс. — Треба відчути це на собі. — Він нахилився до неї і стишив голос. — Якраз сьогодні вранці, наприклад… — почав він, однак його сповідь було перервано. Згори від будинку долинув удар гонга, що на відстані здавався тихим гудінням. Настав час ланчу. Мері автоматично підхопилася на ноги, і Деніс, трохи ображений тим, що вона виявила таку зацікавленість їжею і такий незначний інтерес до його духовних переживань, рушив слідом за нею. Вони пройшли всю дорогу до будинку, не вимовивши ні слова.
— Сподіваюся, всім відомо, — оголосив Г енрі Уїмбуш під час обіду, — що в понеділок у нас традиційне свято і що вам доведеться допомагати на ярмарку.
— Боже! — вигукнула Анна. — Ярмарок — я геть про нього забула. Який жах! Ти не можеш відмінити його, дядю Генрі?
Містер Уїмбуш зітхнув і похитав головою.
— Боюся, — сказав він, — що не можу. Я б давно поклав цьому край, але вимоги Доброчинності суворі.
— Не доброчинності ми хочемо, а справедливості, — сердито буркнула Анна.
— До того ж, — провадив містер Уїмбуш, — ярмарок став традицією. Дайте–но пригадати… Нині минає двадцять два роки відтоді, як ми це почали. Тоді все було дуже скромно. А тепер… — він розвів руками й замовк.
Те, що містер Уїмбуш терпів і далі цей ярмарок, було яскравим свідченням його громадянських почуттів. Спершу щорічний Доброчинний ярмарок у Кромі був чимось на зразок церковного базару. Згодом усе це перетворилося на галасливе народне гуляння з каруселями, киданням у ціль кокосових горіхів, балаганними виставами — найсправжнісінький ярмарок на широку ногу. Щоб повеселитися на місцевому святі св. Варфоломія, до парку сунули люди з усіх навколишніх сіл і навіть із столиці графства. Місцевий притулок непогано тут заробляв, і лише з цієї причини містер Уїмбуш, якому ярмарок давно сидів у печінках, досі не поклав край цій халепі, через яку щороку так терпіли його парк і сад.