— Я зробив уже всі приготування, — провадив Генрі Уїмбуш. — Завтра поставлять кілька великих наметів. У неділю привезуть гойдалки й карусель.
— Виходить, відступати нікуди, — сказала Анна, звертаючись до товариства. — Вам усім доведеться щось робити. Як особлива ласка вам надається право самим обрати собі ярмо. Я працюватиму, як завжди, в чайній палатці; тітка Прісілла…
— Люба моя, — урвала її місіс Уїмбуш, — у мене сила турбот важливіших, аніж ярмарок. Але коли настане понеділок, то можеш не сумніватися, я зроблю все від мене залежне, щоб підбадьорити селян.
— Чудово, — сказала Анна. — Тьотя Прісілла підбадьорюватиме селян. А що робитимете ви, Мері?
— Я не зможу робити нічого там, де треба стояти й дивитися, як люди їдять.
— Тоді ви будете наглядати за дитячими ігрищами.
— Г аразд, — погодилася Мері. — Я наглядатиму за дитячими ігрищами.
— А містер Скоган?
Містер Скоган замислився.
— Чи дозволять мені ворожити? — спитав він нарешті. — Мені здається, я це зумію.
— Але ж ви не зможете ворожити в цьому костюмі!
— Хіба? — містер Скоган критично себе оглянув.
— Вам доведеться одягнутися відповідним чином. Ви все ще наполягаєте?
— Я ладен витерпіти всі образи.
— Згода! — сказала Анна і повернулася до Гомбо: — Ви повинні стати нашим моментальним художником. «Ваш портрет за п’ять хвилин. Ціна — один шилінг».
— Шкода, що я не Айвор, — мовив Гомбо, засміявшись. — За додаткових шість пенні я міг би малювати ще й портрети їхніх духів.
Мері спалахнула.
— Не слід, — мовила вона суворо, — легковажно говорити про такі речі. Хоч би яка була ваша особиста думка, парапсихологія — це дуже серйозна наука.
— А що робитиме Деніс?
— У мене нема ніяких талантів, — відмахнувся Деніс. — Я буду просто одним із тих хто носить значок у петлиці, підказує людям, де подають чай і попереджає, щоб вони не ходили по траві.
— Ні, ні, — заперечила Анна. — Так не годиться. Ти повинен робити щось іще.
— Але що? Усі гарні посади вже розхапали, і мені залишається тільки бубоніти вірші.
— Г аразд, ти бубонітимеш вірші, — погодилася Анна. — Мусиш написати поему, присвячену цій події — «Оду святу». Ми її видрукуємо на верстаті дядька Г енрі і продаватимемо по два пенси за штуку.
— Шість пенсів, — заперечив Деніс. — Вона коштуватиме шість пенсів.
Анна похитала головою.
— Два пенси, — твердо повторила вона. — Більше ніж за два пенси ніхто не купить.
— Тепер залишилася Дженні, — сказав містер Уїмбуш. — Дженні, — покликав він, підвищивши голос, — що робитимеш ти?
Деніс хотів був запропонувати їй малювати карикатури по шість пенсів за штуку та подумав, що розумніше буде вдавати, ніби він нічого не знає про цей її талант. Його думки знов повернулись до червоного блокнота. Невже він справді такий?
— Що я робитиму? — перепитала Дженні. На мить вона спохмурніла; потім її обличчя прояснилось, і вона всміхнулася. — Замолоду. — мовила вона, — я вчилась бити в барабан.
— У барабан?
Дженні кивнула і на підтвердження своїх слів закалатала по тарілці ножем і виделкою, як барабанними паличками.
— Якщо випаде нагода побити в барабан… — почала вона.
— Ну, звичайно, — сказала Анна, — така нагода буде. Отже, ми тебе записуємо на барабан. Ролі розподілено, — додала вона.
- І дуже добре розподілено, — підхопив Гомбо. — Я з нетерпінням чекаю нашого великого свята. Ото буде весело.
— Ні, не буде, — заперечив містер Скоган. — Усі ці свята, дні відпочинку й канікули завжди приносять тільки розчарування.
— Ну, ну, — запротестував Гомбо. — Мої дні відпочинку в Кромі принесли мені тільки радість.
— Невже? — з невинним виразом спитала Анна.
— Еге ж. тільки радість! — підтвердив він.
— Мені приємно це чути.
— Справа тут у самій природі речей, — провадив містер Скоган, — наш відпочинок не може дати нам нічого, крім розчарування. Застановимося на хвильку. Що таке відпочинок? Ідеальний, платонічний відпочинок — це, безперечно, повна й абсолютна переміна. Ви згодні з моїм визначенням? — Містер Скоган обвів поглядом обличчя всіх присутніх, його гострий ніс. обкрутився по півколу, мов стрілка компаса. Ознак незгоди не було; він провадив: — Отже, повна й абсолютна переміна. Але ж це якраз те, чого ми ніколи не можемо досягти — за самою природою речей. — Містер Скоган ще раз швидко оглянувся навколо. — Це безперечно. Будучи самі собою, будучи представниками Homo sapiens, будучи членами суспільства — як можемо ми сподіватися на абсолютну переміну? Нас обмежують страхітлива вбогість людських можливостей, погляди, які суспільство накидає нам завдяки нашій згубній здатності піддаватися впливам, наша індивідуальність. Про повний відпочинок людини не може бути й мови. Дехто з нас відчайдушно бореться за можливість мати такий відпочинок, але нам ніколи не щастить — я дозволю собі висловитись метафорично — дістатися далі Саузенда.