— Ви наганяєте тугу, — сказала Анна.
— Цього мені й треба, — відповів містер Скоган і, розчепіривши пальці правої руки, повів далі: — Погляньте, приміром, на мене. Який у мене може бути відпочинок? Обдаровуючи мене пристрастями і здібностями. Природа виявилась страшенною скнарою. Людські можливості і так прикро обмежені. Мій же обсяг — це обмеженість у обмеженому. З десяти октав людського інструмента я охоплюю щонайбільше дві. Так. хоча я й одержав якісь знання, мені бракує естетичного чуття; хоч у мене і є здібності до математики, я цілком позбавлений релігійності; хоч я від природи і схильний до сластолюбства, в мені мало амбіції і я зовсім не ласий до грошей. Освіта ще більше звузила мій діапазон. Вихований у суспільстві, я пройнявся його законами; я не тільки боюсь узяти від них відпочинок, утекти на канікули, мені страшно навіть про це подумати. Одне слово, у мене є совість, а також страх перед в’язницею. Так, я переконався в цьому на власному досвіді. Як часто я намагався взяти канікули, втекти від себе, від власної занудної природи, від осоружного інтелектуального оточення! — Містер Скоган зітхнув. — Але завжди невдало, — додав він, — завжди невдало. Замолоду я весь час намагався - і як завзято! — пробудити в собі релігійні та естетичні почуття. Ось, переконував я себе, дві важливі й глибокі емоції. З ними життя стане багатшим, теплішим, яскравішим, взагалі більш цікавим. Отож я намагався зазнати їх. Почав читати твори містиків. Вони здалися мені найубогішим базіканням, яким, природно, вони й повинні здатися кожному, хто не зазнає одних почуттів з авторами, що їх написали. Тому що тут важить тільки емоція. Книга — це лише спроба передати емоцію, яка сама взагалі–то не може бути висловлена мовою розуму й логіки. Містик втілює в космологію гостре відчуття свербіння під грудьми. Для інших містиків космологія символізує те саме. Для атеїста вона нічого не символізує і тому видається йому просто безглуздою. Сумний факт. Проте я відхилився, — спинив себе містер Скоган. — Досить про релігійність. Що ж до естетичного почуття, то тут я старався ще більше, щоб собі його прищепити. Переглянув усі потрібні книги з мистецтва всіх європейських країн. І беру на себе сміливість твердити, що були часи, коли я знав про Таддео да Поджібонсі, про таємничого Аміко ді Таддео навіть більше, ніж Генрі. Радий повідомити, що на сьогодні я забув майже все з того, чого так ревно набирався: однак, не похваляючись, можу вас запевнити — мої знання були просто безмежні. Я не кажу, зрозуміло, ніби щось знаю про негритянську скульптуру чи про Італію кінця сімнадцятого сторіччя, але я маю або мав всеосяжні знання про всі періоди, які були в моді до 1900 року. Так, повторюю, всеосяжні. Але чи став я завдяки цьому хоч на йоту кра ще розуміти мистецтво? Ні, не став. Стоячи перед картиною, про яку я міг розповісти все, що було про неї відомо — дату написання, характеристику художника, навіть впливи, внаслідок яких її було намальовано, — я не відчував того дивного зворушення, того блаженства, що, як мені відомо від тих, хто це відчуває, і являють собою істинно естетичне чуття. Я не відчував нічого, крім деякого інтересу до сюжету картини: а найчастіше, коли сюжет був банальний або релігійний, я відчував лиш якесь духовне спустошення. А проте й далі дивився картини, либонь, ще років із десять, перш ніж чесно признався собі, що вони просто наганяють на мене нудьгу. Відтоді я відмовився від усяких спроб одержати відпочинок, мати канікули. Я терплю моє старе, прісне, буденне «я» з такою самою покірливістю, з якою банківський клерк від десятої до шостої виконує свої буденні обов’язки. Канікули, овва! Мені вас шкода, Гомбо, якщо ви все ще сподіваєтеся чогось від канікул.
Гомбо знизав плечима.
— Можливо, — сказав він, — мої критерії не такі високі, як ваші. Але я на власному досвіді переконався, що війна дає повний відпочинок від усіх звичних умовностей, вигод і правил пристойності і людського глузду, від усіх буденних почуттів і занять. Отже, її можна вважати справжніми канікулами.