— Так, — замислено погодився містер Скоган. — У війні безперечно щось є від канікул. Це вже крок за Саузенд; це майже Уестон–сюпер–Мер або навіть Ілфракоум.
Одразу ж за садом, на зелених галявах парку, виросло маленьке містечко з шатрів і наметів, його вулиці сповнилися людьми; чоловіки були переважно в чорному — годиться на свято й на похорон, а жінки — в білому мусліні. Всюди нерухомо висіли триколірні прапори. В центрі шатрового містечка пурпуром, золотом і кришталем сяяла під сонцем карусель. У натовпі ходив продавець повітряних куль, і вони плавали над його головою, мов велике гроно барвистого винограду. Зі свистом розтинали повітря гойдалки, а з труби мотора, що обертав карусель, здіймався тонкий стовп чорного диму.
Деніс виліз на дах однієї з веж сера Фердінандо і звідти, стоячи на гарячих від сонця свинцевих плитах і спершись ліктями на парапет, дивився на ярмарок. З парового органа линула страхітлива музика. Автоматичні тарілки з невблаганною чіткістю відбивали ритм пронизливої мелодії. Ці звуки були схожі на брязкіт скла та міді. Значно нижче, в басовому ключі, могутньо гуділа «Остання Сурма»; вона вела свою партію з такою завзятістю, з таким резонансом, що її основний тон вибивався із загального звучання, утворюючи власну мелодію, гучну і монотонну, як скрегіт пилки.
Деніс нахилився над цим виром звуків. Якщо він упаде вниз, то шум, напевне, підхопить його й підкидатиме, як м’ячик, що опинився на струмені фонтана, йому спав на думку ще один образ, цього разу в метричній формі:
Моя душа — то аркуш пергаменту.
Над повним булькотливим казаном.
Погано, погано. Але йому сподобалася ідея чогось тонкого, напнутого струменем, що б’є знизу.
Моя душа — тонке шатро…
Або ще краще:
Моя душа — бліда й тоненька перетинка…
Це вже йому сподобалося: бліда й тоненька перетинка. В цьому була якась здорова анатомічна ідея. Туго натягнута перетинка, що тремтить над гомінливим потоком життя. Час уже повертатися з надхмарного світу слів у вир дійсності. Він повільно спустився вниз. «Моя душа — бліда й тоненька перетинка…»
На терасі стояла купка почесних гостей. Серед них був старий лорд Молейн, що нагадував карикатуру на англійського лорда з французької гумористичної газети: цибатий чолов'яга з довгим носом, довгими обвислими вусами, довгими зубами кольору старої слонової кістки. З-під неймовірно куцого коверкотового піджака стриміли довжелезні ноги в перлово–сірих брюках — ноги, що аж вихляли вбік під час ходи. Поряд із ним стояв коротенький, опецькуватий містер Колламей, поважний консервативний діяч з обличчям, схожим на обличчя римського бюста, і коротко стриженим сивим волоссям. Молодим дівчатам не дуже подобалося робити автомобільні прогулянки наодинці з містером Колламеєм; що ж до лорда Молейна, то здавалося дивним, чому він не живе в почесному вигнанні на острові Капрі серед інших видатних осіб, які, з тієї чи іншої причини, вважали за неможливе жити в Англії. Вони розмовляли з Анною й обидва сміялися — один глухо, другий гучно.
Чорна шовкова куля, яка тягла за собою чорно–білий смугастий парашут, виявилася старою місіс Бадж із маєтку по той бік долини. Вона була маленька на зріст, і спиці її чорно–білої парасольки загрожували очам Прісілли Уїмбуш, що височіла над нею — масивна постать у ліловому, покрита царственим капелюшком без крисів, чорні пера якого викликали в уяві пишний паризький похорон.
Деніс непомітно дивився на них з вікна малої вітальні. В очах у нього раптом з’явився наївний, дитячий вираз. Ці люди здалися йому дивно нереальними. І все ж вони існували насправді, жили власним життям, мали свідомість і розум. І він, Деніс, був такий самий, як вони. Невже це можливо? Авжеж, про це незаперечно свідчив червоний блокнот.
Чемність вимагала, щоб він підійшов привітатися. Але в даний момент Денісові не хотілося розмовляти, та він і не зміг би. Його душа — то тонка й тремтлива бліда перетинка. Він зберігатиме її незайманою якомога довше. Прослизнув нишком у бічні двері і пішов униз до парку. Коли наблизився до ярмаркового гамору й метушні, душа його затріпотіла. Перш ніж перейти межу, він на мить затримався, потім ступив крок, і його поглинуло.
Навколо сотні людей, і кожен із власним обличчям, що належить тільки йому, і всі вони реальні й живуть кожен своїм життям — ця думка сповнювала тривоги. Він заплатив два пенси й подивився Татуйовану Жінку; ще два пенси — Найбільшого на Світі Щура. Вийшовши із шатра, де показували Щура, він побачив, як вирвалася на волю куля, наповнена воднем. За нею, голосно плачучи, кинулася дитина; але куля підіймалася вище й вище. Деніс стежив за нею очима, доки вона не зникла в сліпучому сонячному сяйві. Коли б він міг послати слідом за нею свою душу!..