— А це правда? — спитав білий муслін.
Чаклунка здвигнула плечима.
— Я кажу тільки те, що прочитала на твоїй руці. На все добре. Це коштує шість пенсів. Так, у мене є здача. На все добре.
Деніс зіскочив з ослона. Неміцно й криво прив'язаний до жердини британський прапор безвладно повис у тихому повітрі. «Якби мені таку винахідливість!» — подумав він, несучи ослін до чайного шатра. Біля довгого столу сиділа Анна й наливала з чайника в товсті білі чашки. На столі перед нею лежав акуратний стосик друкованих аркушів. Деніс узяв один і з ніжністю глянув на нього. Це був його вірш.
Вони надрукували аж п'ятсот примірників, ці великі листівки мали дуже приємний вигляд.
— Ти багато вже продала? — спитав він ніби ненароком.
Анна заперечливо хитнула головою.
— На жаль, поки що тільки три. Але я безплатно даю один примірник тим, хто витрачає на чай більше шилінга. Так що, у всякому разі, вони мають збут.
Деніс нічого не відповів і повільно пішов собі. Він подивився на аркуш, який був у нього в руці, і на ходу з насолодою прочитав вірша самому собі:
Цей день дешевих, гамірних розваг — Орелі, карусель, біг у мішках.
Серсо і силоміри, чай цукати — Не називайте, прошу, все це святом Бо це не так. Картонові носи Нанюхались несправжньої краси У масок і троянд на карнавалах,
І маски сміху вже не гамували Над тим, чого б соромилось лице;
Сміялися, та не ганьбили це.
Ще імператор Гальба в давні дні Явив юрбі повітряних слонів.
І велетень по напнутій мотузі Ступав. 1 один одного вчорашні друзі Вбивали - і губили свою душу.
Щоб зруйнувати те огидне «Мушу!,
Що отруїло кожен будній день Нудним трудом пригнічених людей Честь святові! А хто з вас знає,
Свобода як насправді виглядає?
Російський білий сніг, крихкий, хисткий,
Червоні уквітчали пелюстки.
То не троянди цвіт, то кров народу.
Який схотів розгледіти свободу.
Звільнилися там люди від облуд:
Старе добро і зло, закон і суд,
І кредо, й звичаї, освячені віками, — Спливають кров'ю всі поміж снігами.
І смертний подих їх — серпанок синій -
Перетворився на жовтавий іній,
А сніг багряна червінь вкрила, кров — Прекрасна квітка, чиста, як любов…
Честь святові! Почесна варта — З паперу ніс. Червоная Кокарда Під Деревом Невинності й Свободи.
Зомлілі від п ’янкої насолоди.
Кружляючи в зворушливому танці.
Сміялися й співали, мов у трансі:
«Ми вільні, вільні!..»
Та цей сміх і спів Озвався ледь луною між горбів.
Луна відповідала сміхом їм.
І звуки сміху танули, як дим:
«Ми вільні, віль…» — і нанівець згасали.
У пошепті далекім воскресали,
1 знову починали завмирати…
Співайте славу святові! Честь святу!
Він охайно згорнув аркуш і засунув його в кишеню. Непоганий вірш, таки справді непоганий. Однак до чого ж тхне від цього натовпу! Він запалив сигарету. Корови й то пахнуть краще. Через хвіртку в мурі він вийшов у сад. У плавальному басейні — галас і метушня.
— Другий заплив у жіночих змаганнях. — Це був чемний голос Генрі Уїмбуша. Його оточував гурт дівчат, схожих на тюленів у своїх чорних лискучих купальниках. Сірий котелок, гладенький, круглий і нерухомий посеред розбурханого моря, здавався островом аристократичного спокою.
Тримаючи своє пенсне в черепаховій оправі в кількох сантиметрах перед очима, він прочитав імена зі списку.
— Міс Доллі Майлз, міс Ребекка Балістер, міс Доріс Г ейбелл…
П’ять дівчат вишикувалися на краю басейну. Старий лорд Молейн і містер Колламей із найжвавішим інтересом дивились на них із своїх почесних місць на другому кінці басейну.