Генрі Уїмбуш підніс руку. Запала очікувальна тиша.
— Коли я скажу: «Марш» — стрибайте… Марш! — гукнув він. Почувся майже одночасний сплеск.
Деніс пропихався крізь юрму глядачів. Хтось смикнув його за рукав; він подивився вниз. Це була стара місіс Бадж.
— Рада вас бачити, містере Стоун, — сказала вона своїм глибоким, хрипким голосом. Розмовляючи, стара леді важко зітхала, немов болонка, що страждає від задухи. Це була та сама місіс Бадж, яка, прочитавши в «Дейлі Міррор», що урядові потрібен хлоритовий сланець — вона так ніколи й не дізналась, навіщо, — енергійно заходилася збирати в допомогу фронтові персикові кісточки В її обгородженому муром саду було тридцять шість персикових дерев; крім того, вона мала чотири оранжереї, і, таким чином, їла персики цілий рік. У 1916 році з’їла 4200 персиків, а кісточки переслала урядові. 1917 року трьох її садівників призвали на військову службу, і з цієї причини, а також тому, що рік був неврожайний для тепличних дерев, їй пощастило з'їсти протягом цього критичного для нації періоду лише 2900 персиків. У 1918 році вона досягла вже кращих результатів і від 1 січня до дня укладення перемир’я з’їла 3300 персиків. Після перемир’я місіс Бадж послабила свої зусилля; тепер вона з’їдала не більш як два–три персики в день. Її здоров’я, нарікала вона, постраждало, але постраждало в ім’я благородної справи.
Деніс відповів на її вітання якимось невиразним і чемним звуком.
— Просто любо дивитись, як розважається молодь, — провадила місіс Бадж, — та й старі також не відстають. Подивіться–но на старого лорда Молейна та милого містера Колламея. Ну, хіба ж не приємно бачити, як вони веселяться?
Деніс подивився. Він не був певен, що це аж так приємно. Чом би їм не піти подивитися біг у мішках? Саме в цей момент обидва старі джентльмени вітали переможницю запливу. З їхнього боку це було виявом аж надто великої честі; кінець кінцем вона тільки виграла заплив.
— Гарненька дівчина, правда? — хрипко спитала місіс Бадж і зітхнула, раз і вдруге.
— Так, — кивком ствердив Деніс. Шістнадцять, струнка й дозріла, сказав він собі і відклав цю фразу в пам’яті як вдалу. Старий містер Колламей начепив окуляри, щоб привітати переможницю, а лорд Молейн, спираючись на палицю, нахилився вперед і зголодніло посміхався, показуючи довгі жовті зуби зі слонової кістки.
— Чудове досягнення, чудове, — говорив містер Колламей глухим голосом.
Зніяковілій переможниці дуже кортіло сховатися. Вона стояла, тримаючи руки за спиною, і нервово чухала однією ногою другу. Її мокрий купальник виблискував, мов торс із чорного мармуру.
— Дуже, дуже добре, — сказав лорд Молейн. Здавалося, його голос зароджується прямо в зубах, зубний голос. Неначе раптом заговорив собака. Він знов посміхнувся. Містер Колламей поправив окуляри.
— Коли я скажу: «Марш», — стрибайте. Марш!
Шубовсь! Стартував третій заплив.
— Знаєте, я ніяк не могла навчитись плавати, — сказала місіс Бадж.
— Невже?
— Але я вміла триматися на воді.
Деніс уявив, як вона тримається на воді — вгору і вниз, вгору і вниз на великій зеленій хвилі. Надутий чорний пузир; ні, це кепсько, це зовсім кепсько. Нова переможниця приймала віншування. Вона була страх яка присадкувата й кремезна. Та, що виграла заплив перед нею, висока, гармонійно збудована, була Євою Кранаха; а ця була просто поганий Рубенс.
— …марш — стрибайте — марш! — ще раз проголосив формулу рівний голос Г енрі Уїмбуша. Пірнула ще одна партія дівчат.
Деніс трохи стомився від розмови з місіс Бадж і до речі згадав, що обов’язки розпорядника кличуть його в інше місце. Він пропхався крізь шереги глядачів і пішов геть. Він знову думав про те, що його душа — бліда й тоненька перетинка, але раптом здригнувся, почувши в себе над головою тонкий пронизливий голос, що раз у раз вимовляв одне–однісіньке слово:
— Мерзенно!
Деніс рвучко підвів голову. Доріжка, якою він ішов, бігла під стіною підстрижених тисів, над якими високо вгорі нависала тераса будинку. Людина, що там стояла, могла все бачити через верхів’я дерев. Глянувши угору, Деніс помітив дві голови, що видніли з-поза тисів просто над ним. Він упізнав залізну маску містера Бодихема й бліде, безбарвне обличчя його дружини. Вони дивились через його голову, через голови натовпу, що зібрався біля басейну, на змагання дівчат.
— Мерзенно! — повторила місіс Бодихем з тихим присвистом.
Пастор повернув свою залізну маску до густої синяви неба.