— Коли ж? — мовив він ніби сам до себе. — Коли ж? — Він знову опустив очі, і його погляд упав на задерте цікаве обличчя Деніса. На терасі зчинилася метушня, і містер та місіс Бодихем зникли з очей.
Деніс продовжував свою прогулянку. Він пішов за карусель, через заповнені людом вулиці шатрового містечка; серед галасу й сміху бентежно тріпотіла перетинка його душі. На майданчику, обгородженому линвами. Мері керувала дитячими іграми. Навколо неї гасали крихітні істоти, що верещали так, аж у вухах дзвеніло; інші цілими гронами чіплялися за спідниці матерів або штани батьків. Обличчя Мері пашіло від спеки: вона розвинула колосальну енергію і саме дала старт бігу на трьох ногах. Деніс був у захваті від цього видовища.
— Ви мене вражаєте, — сказав він, підійшовши до неї ззаду і торкнувшись її руки. — Я ніколи ще не бачив вас такою.
Вона повернула до нього обличчя, кругле, рум’яне й чесне, як сонце на вечірньому прузі; коли вона поводила головою, золотий дзвоник її волосся беззвучно гойдався.
— Знаєте, Денісе, — мовила вона серйозно й тихо, трохи захлинаючись, як завжди, — тут є жінка, яка народила трьох дітей за тридцять один місяць.
— Невже справді… — перепитав Деніс, подумки зробивши швидкі обчислення.
— Це жахливо. Я їй сказала про Мальтузіанську Лігу. Треба б…
В цю мить з новою силою розітнувся дитячий вереск, який свідчив, що хтось уже виграв біг. Мері знову опинилась у центрі небезпечної водоверті. Треба тікати, подумав Деніс, а то його ще попросять щось робити. Він повернувся назад, до шатрового містечка. Йому раптом дуже захотілося чаю. Проте чайний намет був заповнений ущерть. З незвично похмурим виразом на розчервонілому обличчі Анна несамовито крутила кран бачка; коричнева рідина безперервною цівкою лилась у підставлені чашки. Прісілла, велична у своєму царственому капелюсі, підбадьорювала селян у дальньому кутку намета. Коли на мить западала тиша, Деніс міг чути її глибокий веселий сміх і чоловічий голос. Ясно, мовив він у думці, тут не місце для того, хто хоче чаю. Він нерішуче постояв на вході до намету. Несподівано йому на думку спала чудова ідея; якщо він зараз повернеться в дім, повернеться непомітно, якщо навшпиньках прокрадеться до їдальні й безшелесно відчинить дверцята буфета — тоді!.. У його прохолодних глибинах він знайде пляшки та сифон; пляшки кришталево–прозорого джину й кварту содової води. І тоді — о, дайте мені чашу, що п’янить і звеселя…
За хвилину він уже швидко йшов темною тисовою алеєю. Всередині будинку було напрочуд тихо й прохолодно. Обережно несучи велику повну по вінця склянку, він зайшов до бібліотеки. Там, поставивши склянку на ріжок стола, сів у крісло з томиком Сент—Бева. Подумав, що нічим так не заспокоїти розтривожений дух, як «Розмовами по понеділках». Сьогоднішні полуденні враження були надто грубим ударом для його тоненької перетинки; вона потребувала спокою.
Надвечір ярмарок почав ущухати сам собою. Настав час для танців. На краю шатрового містечка линвами відгородили майданчик. Навколо на стовпах розвісили ацетиленові ліхтарі, що випромінювали сліпуче світло. У кутку розмістився оркестр, і під музику його скрипок та труб тупцювали на сухій землі і нищили траву своїми черевиками сотні дві чи три танцюристів. Навколо цього клаптика землі, освітленого майже як удень, сповненого гамору й руху, ніч здавалася неприродно темною. Її розтинали смуги світла; час од часу з темряви виринала якась самотня постать або сплетені в обіймах закохані; вони раптово з’являлися у яскравому промені і через мить щезали.
Деніс стояв біля входу в обгороджений майданчик і споглядав натовп, що колихався й човгав. Пари пропливали перед ним, немов у кіно. Тут була Прісілла, все ще у своєму царственому капелюсі. Вона досі підбадьорювала селян — на цей раз тим, що танцювала з одним із орендарів. Тут був лорд Молейн, що залишився розділити урочисту й безладну трапезу, яка в цей святковий день зійшла за обід. Він посувався, спотикаючись, із якоюсь переляканою сільською кралею, а його зігнуті кволі коліна вихляли дужче, ніж звичайно. Містер Скоган дрібушив по колу з іншою. Мері перебувала в обіймах молодого селянина могутньої будови; вона дивилася на нього знизу вгору і говорила, наскільки Деніс міг бачити, щось дуже серйозне. Про що? — подумав він. Можливо, про Мальтузіанську Лігу. Сидячи у кутку в оркестрі, Дженні демонструвала чудеса мистецтва на барабанах. Її очі сяяли, вона всміхалася сама собі. Здавалося, все її приховане життя знайшло вираз у цьому примхливому гуркоті барабанного бою. Побачивши її, Деніс із сумом згадав про червоний блокнот; йому хотілося знати, який вигляд має він зараз. Та видовище Анни й Гомбо — вони саме пропливли мимо, — Анни, яка з майже заплющеними очима немовби летіла на крилах руху, змусило його забути про ці турботи. Чоловіка й жінку, сотворив їх… Ось вони тут, Анна й Гомбо, і ще сотня пар - і всі узгоджено пливуть під звуки одвічної пісні: «Чоловіка й Жінку, сотворив їх». Але Деніс був осторонь; він один не мав біля себе своєї половини і протилежності. Всі мали пару, тільки не він; всі, тільки не він…