Стріляйте, гармаші! Солодка міць У наших ніжних і духмяних залпах.
Не охопить вухо їх — лиш блиск зірниць Уловить око. і лишиться запах…
— У тебе погана звичка цитувати, — сказала Лина. — Оскільки я ніколи не знаю ні автора, ні контексту, то вважаю її образливою.
— У цьому винна наша освіта, — вибачливо мовив Деніс. — Чомусь будь–яке явище здається реальнішим і яскравішим, коли до нього можна прикласти чию–небудь готову фразу. Крім того, є безліч дуже красивих слів та імен — монофізит, Ямвліх, Помпонацці. Варто лише урочисто видобути їх на білий світ, і ти вже переміг у дискусії. От що дає вища освіта.
— Ти можеш нарікати на свою освіченість, — відповіла Анна. — А я соромлюся, що мені бракує освіти. Подивись на ті соняшники! Правда, вони величні?
— Чорні обличчя й золоті вінці — вони царюють в Ефіопії. І мені подобається, як синиці сідають на квіти й викльовують насіння, а тим часом інші птахи, птахи–мужлаї заздрісно дивляться на них із землі, порпаючись у гної в пошуках хробаків. Невже і справді заздрісно? Боюся, що це знову вплив книг. Знову освіта. Від цього нікуди не дінешся. — Він замовк.
Анна сіла на лаву, що стояла в затінку під старою яблунею.
— Я слухаю, — сказала вона.
Він не сів, а почав ходити туди–сюди перед лавою і заговорив, допомагаючи собі жестами.
— Книги, — мовив він, — це все вони. Читаєш так багато, а бачиш так мало людей, так мало світу. Поглинаєш товстелезні томи про всесвіт, про розум та етику. Ти собі не уявляєш, як багато таких книжок. За останні п'ять років я прочитав їх, либонь, двадцять чи тридцять тонн. Двадцять тонн розумувань. Тебе не випустять у життя, поки не навантажать усім цим добром.
Він ходив і ходив. Його голос то гучнішав, то стихав, на мить замовкав і звучав знову. Він ворушив пальцями й вимахував руками. Анна дивилася й слухала тихо, як на лекції. Він був милий хлопчик, а сьогодні виглядав просто чарівно… чарівно!
— Людина вступає у життя, — провадив Деніс, — маючи про все готові уявлення. У неї вже є своя філософія, до якої вона намагається пристосувати життя. Хоча слід було б усе робити навпаки… Життя, факти, явища — усе це страшенно складно; ідеї, навіть найзаплутаніші, облудно прості. Що ж дивного в тому, що людина жалюгідна і дуже нещасна? — Деніс зупинився перед лавкою, розвів руки і якусь мить стояв у позі розіп’ятого Христа. Потому опустив руки.
— Бідолашний Деніс! — Анна була зворушена. Стоячи перед нею у своїх білих фланелевих штанях, він справді виглядав аж надто патетично. — Але хто ж страждає через такі речі? Мені це здається трохи чудним.
— Ти — як Скоган! — з відчаєм крикнув Деніс. — Ти дивишся на мене, як на об’єкт, цікавий для антрополога. Що ж, мабуть, так воно і є.
— Ні, ні, — запротестувала вона й підгорнула сукню рухом, який свідчив, що він мусить сісти поруч із нею. Він сів. — Чому ти не можеш сприймати все, не мудруючи, таким, яким воно є? — спитала вона. — Це ж набагато простіше.
— Авжеж, — відповів Деніс. — Але навчитися цьому можна лише поступово. Спочатку треба позбутися двадцяти тонн розумувань.
— Я завжди сприймаю речі такими, які вони є, — сказала Анна. — Це ж, здається, так ясно. Втішайся тим, що приємне, й уникай бридоти. Цим усе сказано.
— Для тебе все. Але ж ти народилася язичницею, а я тільки силкуюся стати таким. Я нічого не можу взяти на віру, я не можу втішатися речами такими, які вони є. Краса, насолода, мистецтво, жінки — мені доводиться всьому цьому шукати пояснення, виправдання. Я мушу говорити, що мистецтво — це процес, за допомогою якого людина відтворює з хаосу божественну реальність. Насолода — це один із містичних шляхів до злиття з нескінченним, це екстаз сп’яніння, танцю, любощів. Що ж до жінок, то я постійно переконую себе, що вони — це прямий шлях до божественного. І подумати тільки, лише тепер я починаю розуміти, наскільки все це безглуздо! Мені здається неймовірним, що існують люди, які врятувалися від цієї страховини.
— Мені здається ще неймовірнішим, — сказала Анна, — що хтось може стати її жертвою. Мені й на думку не спаде, що чоловік — це шлях до божественного. — Єхидна весела усмішка заграла двома зморщечками в кутиках її уст. а очі заблищали сміхом крізь опущені вії. — Чого тобі бракує, Денісе, то це гарної, пухкенької молодої дружини, постійного прибутку і неважкої, але регулярної праці.
«Мені бракує тебе». Ось як він повинен був їй відповісти, ось що кортіло йому сказати. Та він не зміг. Владне бажання боролося в ньому із соромливістю. «Мені бракує тебе». Подумки він вигукнув ці слова, але тільки подумки. Він дивився на неї з розпачем. Невже вона не бачить, що з ним діється? Невже не здатна зрозуміти? «Мені бракує тебе». Він скаже так, він скаже… він скаже.