— Мабуть, я піду скупаюся, — мовила Анна. — Дуже жарко.
Слушна хвилина минула.
Містер Уїмбуш повів їх оглянути що є цікавого на фермі, і тепер усі шестеро — Генрі Уїмбуш, містер Скоган, Деніс, Гомбо, Анна та Мері — стояли біля низенької стінки свинарні й заглядали всередину.
— Ось добра льоха, — сказав Генрі Уїмбуш. — Вона привела аж чотирнадцять поросят.
— Чотирнадцять? — недовірливо перепитала Мері. Вона звела зачудовані сині очі на містера Уїмбуша, потім опустила їх на рухливу масу evan vital (життєва сила), що визрівала за загородкою.
Там лежала справді велетенська льоха. Її кругле чорне черево з двома рядами сосків було відкрите для нападу армії брунатно–чорних поросят, що жадібно поприсмоктувались до матері. Стара свиня час від часу неспокійно ворушилася й уривчасто похрюкувала від болю. Одному поросяті, найменшому і найслабшому з приплоду, бракувало сил здобути собі місце на цьому бенкеті. Пронизливо кувікаючи, воно кидалося туди й сюди, силкуючись пропхатися між своїми сильнішими братами чи навіть видертися по їхніх чорних спинках до материнського джерела.
- Їх справді чотирнадцять, — сказала Мері. — Ви маєте цілковиту рацію. Я підрахувала. Це надзвичайно.
— А он та льоха значно гірша, — провадив містер Уїмбуш. — Вона привела лише п’ять поросят. Я дам їй ще один шанс. Якщо не виправиться, доведеться відгодувати її й зарізати. А ось кабан, — він показав на сусідню загородку. — Красивий старий звір, правда? Але він уже пережив свій розквіт. Доведеться заколоти і його.
— Яка жорстокість! — вигукнула Анна.
— Але яка практичність, який високий реалізм! — заперечив містер Скоган. На цій фермі ми бачимо зразок здорового, істинно батьківського урядування. Нехай вони плодяться, нехай працюють, а коли вже відпрацювали й відплодилися — знищіть їх.
— Мені здається, що тваринництво — по своїй суті непристойне й жорстоке, — сказала Анна.
Деніс став чухати щетинясту спину кабана кінчиком свого ціпка. Кабан завмер, тихо похрюкуючи від насолоди. Багаторічна грязюка сипалася з його боків, мов сіра лупа.
— Як приємно робити комусь добро, — сказав Деніс. — Чухати цю свиню для мене, мабуть, не менша втіха, ніж для неї самої. Якби завжди можна було творити добро, докладаючи так мало зусиль…
Грюкнула хвіртка. Почулися чиїсь важкі кроки.
— Доброго ранку, Раулі! — сказав Г енрі Уїмбуш.
— Доброго ранку, сер! — відповів старий Раулі. Це був найкращий робітник ферми високий, статечний чоловік, який усе ще тримався прямо, з сивими бакенбардами й крутим величним чолом. Серйозний, імпозантний, із шляхетними манерами, Раулі був схожий на англійського політичного діяча середини XIX століття. Він зупинився неподалік, і якийсь час усі мовчки дивилися на свиней, що рохкали та місили гострими ратичками багнюку. Нарешті Раулі повернувся, неквапно, поважно, з гідністю, як робив усе, і мовив до Генрі Уїмбуша.
— Подивіться на них, сер, — сказав він, тицяючи пальцем у свиней, що вовтузилися в багні. — Недарма їх кличуть свиньми.
- І справді, недарма, — погодився містер Уїмбуш.
— Цей чоловік мене приголомшує, — сказав містер Скоган, коли старий Раулі неквапно й велично пішов від них. — Яка мудрість, яка розсудливість! Яка значущість оцінок! «Недарма їх кличуть свиньми». Я теж хотів би з такою самою переконаністю сказати: «Недарма нас називають людьми».
Вони пройшли далі до корівника та стайні. Дорогою їм зустрілися п’ятеро білих гусей, які теж вийшли погуляти цього чудового ранку. Вони спинилися, вагаючись, і загелготали; потім підняли шиї, схожі на нерухомих змій, загрозливо зашипіли й побігли. Руді телята брьохали по грязюці. В окремому хліві стояв бугай, масивний, як паровоз. Це був дуже спокійний бугай, з вічним виразом тупої меланхолії на морді. Він дивився червонувато–коричневими очима на своїх відвідувачів і, пригадуючи те, що недавно з’їв, замислено ремигав, його хвіст шалено бив по боках і, здавалося, не мав нічого спільного з непорушною громадою тулуба. Між його короткими рогами кучерявився трикутник куцої і цупкої рудої шерсті.
— Розкішний екземпляр, — сказав Г енрі Уїмбуш. — Чиста порода. Але він уже старенький, так само як і кабан.
— Відгодуйте його й заріжте, — виголосив містер Скоган, ретельно, мов манірна стара діва, вимовляючи кожне слово.
— Ти не міг би дати цим тваринам трішки відпочити від дітородіння? — спитала Анна. — Мені так шкода цих бідолах.
Містер Уїмбуш заперечливо похитав головою.