Залишалася тільки церква. На тисячу років давніша за династії, знаючи світ незмірно краще від них, ця потуга міркувала розумніше, демократичніше й великодушніше. Вона завжди знаходила місце обдарованим, навіть найменших підносячи до свого невидимого царства. А що малий Жозеф ще на скамницях ораторіанської школи відзначився в навчанні, то згодом йому радо надали кафедру, і він був учителем математики й фізики, шкільним наглядачем, префектом школи. В ораторіанському ордені, що після вигнання єзуїтів перебрав на себе католицьку освіту у Франції, Фуше двадцять років мав посаду й притулок. Хоч вони були жалюгідні, не даючи будь-яких великих перспектив на кар’єру, то була школа, до якої ходив він сам і, навчаючи, вчився.
Фуше міг піднятися вище, стати пастором чи, може, навіть єпископом, кардиналом, якби склав священицьку обітницю. Але вже на перших, найнижчих щаблях кар’єри проступає одна з найвластивіших рис Жозефа Фуше, його справжня суть — небажання остаточно й без вороття прив’язуватись до когось чи до чогось. Протягом отих десяти років в ораторіанському монастирі він ходить у священицькій сутані й має на голові тонзуру, поділяє чернече життя решти духовних вітців, зовні і всередині нічим не відрізняється від них. Але не стає на вищі щаблі посвячення, не складає жодної обітниці. Як завжди, в будь-якій ситуації він залишає собі шлях до відступу, можливість зміни і перетворення. Отож і церкві Фуше віддається тимчасово та й не цілком, а згодом так само й революції, Директорії, консульству, імперії та королівству: жодному богові, вже не кажучи про людину, Жозеф Фуше ніколи не зобов’язувався бути вірним довіку.
Цілих десять літ, від двадцятого до тридцятого року життя, ходить оцей блідий і мовчазний напівсвященик монастирськими хідниками й затишними трапезнами. Він викладає в Ніорі, Сомюрі, Вандомі, Парижі, але навряд чи помічає, що мешкає вже десь-інде, бо всюди викладачеві семінарії живеться однаково мирно, нужденно й непомітно, він завжди за мовчущими мурами, відгороджений від життя. Двадцять, тридцять чи сорок учнів, яким викладають латину, математику й фізику; бліді, повбирані в чорне діти, яких треба вести на відправу й наглядати за ними в дортуарі; вичитування наукових книжок на самоті, вбогий харч, мізерна платня, чорне пошарпане вбрання, аскетичне монастирське животіння. Ніби в заціпенінні, нереальні, поза часом і простором, безплідно й без усякого честолюбства минають оці десять тихих років у затінку.
Та все-таки за ті десять років монастирської школи Жозеф Фуше засвоїв багато того, що згодом ще й як згодилося дипломатові — насамперед уміння відмовчуватись і самомаскування як найголовнішого з мистецтв; спостерігаючи людей, він став тямущим психологом. Цей чоловік усе життя, навіть охоплений пристрастю, володів кожним нервом свого обличчя, в незворушних, немов скам’янілих рисах якого ніхто не міг угадати ні пориву гніву, ні досади, ні зворушення; однаково рівним і безбарвним голосом казав він найутішніші й найжахливіші слова, однаково нечутним кроком проходив покоями імператора й серед виру Національних зборів. Такої незрівнянної науки володіти собою він набув за ті роки в трапезнах; довго приборкував свою волю за Лойолиними приписами, а красномовство вдосконалював на полемічних творах отців-проповідників, що вправлялись уже не одну сотню років, — і тільки потім вийшов на кін світських подій. Мабуть, це не просто збіг, що три найзначніші дипломати Французької революції — Талейран, Сієс і Фуше — пройшли школу церкви, вже були знавцями душ, перше ніж ступити на трибуну. У вирішальні хвилини ота прадавня, всеохопна й далекосяжна традиція надає їхнім, загалом різним характерам певної близькості. З тієї школи Фуше виніс і залізну, майже спартанську самодисципліну, внутрішній опір супроти багатства й розкошів, уміння ховати приватне життя і власні думки — ні, десять років у сутіні монастирських хідників для Фуше не пропали, він неабичого навчився, поки сам був учителем.
За монастирськими мурами, в суворій відлюдності плекав і розвивав себе цей на диво гнучкий невпокійний дух, набираючись психологічної майстерності. Впродовж багатьох років він зважується непомітно діяти тільки в найвужчому церковному колі. Але вже 1788 року почалась у Франції ота соціальна буря, що проникла й крізь монастирські мури. В келіях ораторіанців, як і в масонських клубах, обговорювано права людини, нова й свіжа цікавість потягла молодих священиків до буржуазії. А дивовижний тогочасний винахід — монґольф’єр, перший повітряний корабель, — і надзвичайні відкриття в галузі електрики та медицини розбуркали цікавість і вчителя математики та фізики. Отці духовні шукали порозуміння з людьми духу, і в Арасі виник досить незвичайний приятельський гурток, що називався «Rosati», така собі казкова рукавичка, де в славному товаристві поєдналися міські розумаки. Все там було тихо-мирно, дрібні й невидні буржуа приносили віршики або розводились про літературу, військові перемішались із цивільними. Радо вітали там і монастирського вчителя Жозефа Фуше, що міг чимало повідати про новітні досягнення фізики. Частенько він сидів там у дружньому колі і слухав, приміром, як Лазар Карно, капітан інженерного корпусу, читав свої власні глузливі віршики або як блідий вузькогубий адвокат Максиміліан де Робесп’єр (тоді він ще цінував своє шляхетне походження) править поганеньку застільну промову на честь «Rosati». Тоді провінція ще тішилась останніми подихами філософічного XVIII сторіччя, замість смертних вироків пан де Робесп’єр утішено складав ніжні віршики, замість похмурих комуністичних маніфестів швейцарський лікар Марат компонував солодкаво-сентиментальний роман, десь у провінції маленький лейтенант Бонапарт прів над повістю, наслідуючи «Страждання молодого Вертера», — бурі за обрієм ніхто ще не бачив.
Та що за примха долі — саме з отим блідим, нервовим, безмежно честолюбним адвокатом де Робесп’єром найтісніше приятелює тонзурований монастирський учитель, вони от-от уже й породичатися мали, бо Шарлотта Робесп’єр, Максиміліанова сестра, збиралася вилікувати вчителя-ораторіанця від святості, про їхні заручини говорили вже в кожному домі. Чому, зрештою, вони так і не побралися, зосталося таємницею, але, можливо, якраз тут і криється коріння тієї страхітливої і всесвітньо значущої ненависті між двома чоловіками, що, бувши приятелями, згодом боролись один з одним на смерть і життя. Але тоді вони ще нічого не знали ні про якобінство, ні про ненависть. Навпаки, коли Робесп’єр, як депутат Генеральних штатів, мав їхати до Версалю, щоб разом з рештою депутатів виробляти нову французьку конституцію, то саме тонзурований Жозеф Фуше позичає гроші недокрівному адвокатові Робесп’єру, щоб той пошив собі нове вбрання й оплатив дорогу. Символічно, що він, як не раз і згодом, служить іншому підніжком до кар’єри в світовій історії. І саме він вирішальної миті зрадить колишнього друга й повалить його ниць.
Невдовзі після від’їзду Робесп’єра на збори Генеральних штатів, що струснули всі підмурки Французького королівства, маленьку революцію зробили собі й араські ораторіанці. Політика вдерлась і до трапезних, і тоді тямущий зачуйвітер Жозеф Фуше напинає власне вітрило. З його подання до Національних зборів послано депутацію для вислову єдності духівництва з третім станом. Але цього разу, звичайно вкрай обережний, Фуше виступив трохи зарано. Щоб хоч якось покарати, не маючи змоги справді чимсь дошкулити йому, начальство перевело монастирського вчителя на ту ж посаду до такого самого закладу в Нанті, де діти так само вбирали початки знань про людину і світ.