Напроти зображення Великої Матері знаходилося інше малювання: два великі чорні сипи з розпростертими крилами покривали усю стіну, а між ними виднілася маленька фігурка чоловіка без голови.
Царевич Урук зупинився перед стіною зі сипами і, показавши чоловіка без голови, засміявся:
— Це мушу бути я? Через рік?
Цариця на те:
— Ти добре знаєш, що не я завела цей закон. Це закон Вулика.
— Ми не бджоли, — сказав царевич. — Але не думай, що я хочу ухилитися від закону. Їдучи сюди, я знав, яка доля на мене чекає. А тепер скажи, як ти найбільше любиш кохатися, бо я хотів би якнайкраще виконати те, що мені належить.
Назавтра після зашлюбин жриця на ім’я Айва завела Священного Царя до кімнати, у якій всю стіну покривали відбитки рук: вгорі більші, внизу менші, дитячі. Тут були відбиті долоні усіх Священних Царів та їхніх синів. Тепер жриця кинула на цеглу шар свіжої глини і наказала царевичеві Урукові покласти на глину свої долоні. Коли він це зробив, сказала:
— Будуть тут завжди. Коли від нас і сліду не зостанеться, вони залишаться на стінах вежі.
Три місяці тривали безперервні шлюбні ігри у притулку Німфи. Коли ж вона відчула, що завагітніла, віддалила мужа з притулку і віддала йому як житло Комору Великих Ловів. Відтепер він приходив до Цариці тільки на її виклик, бо вона більшу частину часу присвячувала обрядам жриці та правительки, а Священний Цар, вичерпаний шлюбними іграми, віддавався чоловічим заняттям — рибальству, полюванню, виготовленню списів та щитів.
У Коморі Великих Ловів, де він замешкав, на головній стіні розтягнувся великий чорний бик, довкола якого стрибали і танцювали мисливці. Одні з них тримали луки, інші списи, а ще інші сіті, якими ловили звірів; чимало було вдягнених у леопардові шкури, кільком припасували хвости. Окрім бика, на стіні були намальовані дикі віслюки, буйволи, олені та вепри-одинці. Збоку домальовано ще фігурку товстої жінки; вона не брала участі в полюванні, лише сміялася з того, як ганяють чоловіки. То було дуже веселе малювання, геть несхоже на те із сипами.
Інколи Священний Цар заступав царицю в її обов’язках. Діставав тоді до рук лабрис. Мусив теж перевдягатися в жіночий одяг і накладати штучні груди, завбільшки як ті, що повністю оздоблювали стіну в притулку богині, лише не кам’яні, а глиняні. Груди з каміння знаходилися в найстарішій частині притулку, де у глибокій ніші містилася прадавня фігурка Великої Богині з сірого алебастру. Статуя була стара і ніхто не пам’ятав, як і коли вона постала. Від незапам’ятних часів стояла в ніші, оточена загальним поклонінням. Тепер ніхто вже не вирізав таких фігур.
Небога-сестрінка цариці на ім’я Куріпка, узявшись оздоблювати стіни у старій частині притулку, де полущилось і повідпадало малювання, заявила, що вона взагалі не малюватиме Великої Богині, ані Ловів чи Леопардів, ані танцюристів чи мисливців. Ця заява сколихнула весь притулок, особливо тому, що ця сама жриця начебто сказала, що, бувши царицею, вона не дозволила б убивати царя в кінці кожного року. Жриці-Старі (звані теж жрицями Старого Місяця), які виступали у щорічному святі зимового сонцевороту в масках сук, обступили її, волаючи, що земля тоді перестала б родити. Куріпка сховалася від них у коморі, де вже наготувала собі фарби: жовть, біль, червінь, блакить, шафран і сажу.
Доки тривала робота над малюванням, Куріпка нікого не впускала до своєї комори. Проминув місяць Глоду, потім Дуба та Омели, а Куріпка усе малювала. Врешті у місяці Яблука Куріпка сповістила, що витвір закінчено.
Посеред стіни виднівся величезний чорний лабрис, а довкола нього, у великому хаосі, як першого дня творіння, хрести, закінчені тризубцем і з колом усередині, трикутники, краї, оздоблені безперервним, як на горщиках, узором, і знову хрести з раменами, заламаними вліво — на честь Місяця, і вправо — на честь Сонця. Але найособливіший рисунок був на фризі: він представляв вигляд міста, побаченого із неймовірної висоти, наче хтось здійнявся на орлиних крилах і звідти побачив місто-вулик з маленькими чарунками, деякі з них були порожніми, в інших мешкали бджоли. Над Містом-Вуликом здіймалися два вулкани; з них били фонтани полум’я. Оскільки ж Куріпка додала до фарб дрібно потовченого обсидіану, вся стіна блищала та мерехтіла, наче її припорошив зоряний пил.