На те Зеленоокий Атлант:
— Тяжко мені буде розлучатися з тобою. Але, якщо вже мушу піти, то краще мені відійти так далеко, щоб ніколи не почути про нового молодого царя, який сяде на моє місце при тобі.
— Скажи, що я могла б зробити для тебе?
— Дай мені одну з наших доньок, щоб вона стала царицею нового рою.
— Доньки не дам, — відповіла Куріпка, — але дам тобі Перепілку. Ще можеш забрати нашого сина.
І тоді Атлант зрозумів, — Куріпка хотіла, щоб їхній єдиний син, Дятел, став Священним Царем при Перепілці, а заодно прагнула врятувати його життя, що було можливим лише десь далеко від Міста-Вулика. Захоплено подумав, якою великою і мудрою була Цариця-Бджола.
Багато місяців тривали приготування до вирою, збиралася до нього уся молодь Міста-Вулика. В похід рушали молоді, але вмілі жриці, а ще найвправніші ткалі, гончарки і скотарки, а також відважні мисливці, рибалки і дисципліновані вояки.
Перепілка забрала з собою лабрис і всю мудрість, яку здобула за дев’ятнадцять років життя у Вулику, Атлант — глиняну табличку з календарем атлантів, Дятел отримав у подарунок від матері ясеневий спис.
Врешті наступив день вирою. Коли молодь залишила місто, на Вулик упала раптова гнітюча тиша.
Сонні і мляві люди поверталися до своїх щоденних занять. Щовечора щільно зачиняли вікна і двері та гасили вогнища, бо так веліла Цариця. Куріпка дістала таємні вісті, що кочівники готуються напасти на місто.
А коли мешканці Вулика засинали, Цариця-Бджола виходила на дах притулку і довго вдивлялася у зоряне небо, на якому світив дворогий Місяць.
Потоп[3]
…З проміжком у кілька поколінь із Міста-Вулика виходив новий рій у пошуку урожайної землі та пасовищ, де б на зеленому узбіччі ріс ліс і спливав струмок, життєдайна вода, що була на початку, коли небо вгорі ще не мало назви, а земля внизу ще не виринула з океану.
Інколи караван гинув, розпорошений кочівниками, часом ставав жертвою посухи, а решту закінчували спека та шакали. Але траплялося, що мандрівники діставалися берега моря, будували корабель з дерева акації та відпливали до незнаної землі.
Через кілька століть після того, як Зеленоокий Атлант вивів рій з Перепілкою, велика виправа, ведена Інанною, наймолодшою донькою Цариці-Бджоли, добралася далі, ніж будь-яка до неї, хоча рушала до селища на відстані всього кількох тижнів дороги. За часів Саргона, царя Аккаду, те селище звалося Алалах. Либонь, завжди так називалося, від самого початку, відколи у тамтешніх кам’яних печерах поселилися люди. Хай там як, так воно називалося, коли до Міста-Вулика разом із купецьким караваном прибув Думузі, мандрівний співак, Строкатий Птах.
Він складав пісні про те, яка родюча земля на його батьківщині і як багато дичини у лісах. На родючій землі може поміститись сотня людей і ще сотня, і тисяча на додачу. Узбіччя пагорбів покривають кедрові ліси, живуть там лані та олені, ведмеді, пантери і слони. Ввечері слони прямують до водопою. Сунуть як великі сірі брили, відірвані від скель, що їх мешканці Алалаху розбивають, аби видобути з них кремінь. А що ж більше потрібне людям для щастя, крім кедрового лісу та ріки, кременю для кресання вогню і виробництва наконечників, та слонів, чиї бивні є найбільшим багатством світу і приваблюють купців з найдальших країв? Так співав Думузі, пісняр із коротким, наче шерсть, брунатним волоссям, великими, повними здивування очима і вустами, які завжди мали що сказати.
У похід рушав караван, що складався з кількасот людей, стад і в’ючних тварин.
Його вів Думузі.
Дорога з міста-Вулика до Алалаху тривала кілька тижнів. Коли прибули на місце, їхнім очам відкрився ряд глинобитних хаток, покритих очеретом, бо селище лежало в долині над рікою. Ріка не мала назви. Мешканці селища називали її Рікою, бо іншої не знали і ця єдина мала їм вистачити на тисячу літ.
Караван привабив мешканців глиняних хаток. Стояли щільним гуртом, кожен з києм, довбнею чи каменем у руці, готові відбити напад. Виглядали наче виліплені з глини, ще не зовсім обсохлі на повітрі та сонці, ще липкі від мулу, але вже навчені обережності та підозріливі щодо всього, що могло загрожувати їм силою чи вміннями, більшими за їхні.
Так стояли, непевні, яке рішення та спосіб дій обрати, коли на Ріці розпочався рух, що невдовзі перетворився на велику виставу, наче спеціально приготовану на привітання мандрівників.
Була пора, коли на Ріці громадилися фламінго.
Збиралися тисячами, здалеку схожі на купи рожевих квітів; їх довгі в’юнкі шиї хиталися і вигиналися, наче стебла ліан. Продемонструвавши найскладніші позиції, на що не жаліли часу та старання, почали перебирати тонкими високими ногами на маленьких стопах, ледь торкаючись поверхні води і допомагаючи собі бігти розкритими крильми. Острів квітів, що відкривав цей пташиний спектакль, непомітно перетворився на флотилію кораблів під пурпуровими вітрилами.
3
В оповіданні використані шумерські та давньовавілонські твори-поеми: про богиню Інанну (пізнішу Іштар, вважається, що ім’я Інанна дуже давнього, дошумерського походження можливо, походить з групи т.зв. «бананових мов», яким притаманне часте повторення однакових складів у слові — саме так, як у слові І-на(н)-на) та її коханця Думузі, про Гільгамеша — шумеро-аккадського героя і одного з правзірців Геракла, про великий потоп та Утнапішті — месопотамського Ноя. Правда, усі ці поеми були складені, тим паче записані далеко пізніше часів матріархату.