Жриці склали їй до ніг кадило, посудини, повні ляпіс-лазуриту, туркусів та мідних браслетів. Потім прийшла черга жерців-помічників, ті крокували нагими, як борці, кожен з мисою або жбаном, повним плодів та городини. Їх було так багато, що не могли всі поміститися на найвищій терасі, отож стали нижче, а під ними, ще нижче, стали пастухи; вони привели худобу, овець, кіз із пасовищ, які належали Великій Богині. І справді, незабутній то був вид, коли всі тераси заповнились жертводавцями, а на вершині, овіяна димом кадила, стояла Інанна, засновниця міста Урук.
Тоді виступив пісняр і заспівав пісню, складену на честь Великої Богині:
…Але де ж була статуя Великої Богині? Людей почали охоплювати неспокій та нетерпіння. Лише Інанна, нерухома, овіяна димом кадила, майже нелюдська у своєму спокої, здавалося, занурилася у забуття, що вже межувало із небуттям.
…Її, що стояла на вершині зіккурату, з процесією нагих жерців, що несуть дари, з рядами незліченних стад на все нижчих терасах, оглядав маленький хлопчик. Пройшли роки, — і все, що бачив та запам’ятав того дня, він вирізьбив на високій урні з чистого золота.
[Кількадесятьма віками пізніше в одному з найдавніших шарів міста Урук знайдено золоту урну з представленою на ній процесією[7].]
Тепер мав наступити найважливіший момент урочистості. Інанна дала рукою знак і жриці розчинили двері, що вели до найвищої кімнати.
Посередині порожньої комори, оздобленої мідним фризом, стояв кам’яний олтар — а на ньому маленька алебастрова плитка, закінчена парою великих всевидющих очей.
Після Інанни царицею Уруку стала Нінісінна, а після Нінісінни її наступниця. Одне покоління змінювало інше і вело далі розпочату справу.
А потім розлилися води Євфрату і розшалілася полуденна буря. Наче спливли усі води зі свого праджерела, з місячного колодязя.
Люди з долин тікали між стіни міста, думаючи, що там будуть у безпеці. Але, коли настав новий день, вода почала вдиратися крізь брами, потоки текли вулицями, заливаючи доми. Люди видряпувалися на дахи, витягували майно, а ще кіз, овець та птицю.
Весь день чути було дитячий плач, жіноче окрики, лемент старих, бекання худоби і кудкудакання птиці, час від часу перебиване диким криком.
Ті, що завчасно пошукали притулку в храмі, піднімалися на все вищі поверхи, затято воюючи за місце під ногами.
Євфрат, ревучи, мов дикий бик, змітав перед собою оселі, затоплював гаї, людей, стада і диких тварин.
Ніхто нікого не бачив, не можна було побачити неба, ні Сонця, ні Місяця, ні Зір. Земля стала схожою на море, як на початку створення світу, а люди ув’язли у мулі та перетворилися на глину.
Шість днів тривала повінь, аж доки не знищила святе місто Інанни, Урук, та багато інших, розміщених над Євфратом. А сьомого дня води почали спадати.
Каже легенда, що певний муж побожного серця, на ймення Утнапіштім, розібрав очеретяну хату і збудував із неї корабель.
А вчинив він це з наказу Ейї ясноокого, володаря прісних вод, якого послала Велика Богиня.
Корабель мав півморга поверхні, рівний був уширш та вздовж та випукло накритий. Утнапіштім ущільнив його кілками та обсмолив.
Усі в ньому помістилися. Утнапіштім, його дружина, їх первородна донька, решта дітей і родичів, а ще свійські звірі та звірі степові. Забрали також збіжжя, плоди і птаство.
А коли на землі настав Потоп, Ковчег плавав по воді разом з тими, хто в нього сховався.
Сьомого дня Утнапіштім випустив із димаря голуба, але голуб одразу ж повернувся, бо не мав де спочити. Ополудні Утнапіштім випустив ластівку. Але й вона повернулася, хоча ніжки мала замазані глиною. На ніч Утнапіштім випустив крука, і птах не повернувся. А коли наступив ранок, мешканці корабля побачили, що води спали.
Тоді Утнапіштім і його дружина, і їхня донька поставили сім кадильниць, накришили туди очерету, мирту і кедру та запалили на честь Великої Богині, Божественної Матері.
Легенда каже, що вцілілі у Потопі помандрували до Дильмуну, де сонце сходить, до устя рік, до місця, звідки води світ обпливають і в безодню стікають…
7
Можливо, авторка має на увазі не золоту, а алебастрову посудину, звану «алебастровою посудиною Інанни з Уруку». Зберігається в Іракському музеї Багдаду