— Краще визначте, котрий із них ваш, — дід знову посміхнувся.
— Ну, якщо так, то мені більше подобається перший — коли ви вирахували все за напрямом і часом. А іще, перепрошую, я — Марц, забув сказати... — хлопець простягнув руку для привітання.
— О, чудово! Я — Ахрон Сол, — старий був явно задоволений цим знайомством. Марц же подумав, що в дідугана надто дивне для його віку ім’я. На вигляд йому щонайменше вісімдесят, а іменем Ахрон почали називати дітей після Останньої війни. Удвох вони зайшли до будинку, пройшли вестибюль і спинилися перед ліфтом. Марц натиснув кнопку виклику й засунув руки до кишень.
— Може, зайдете якось до мене, пане Ахроне? — Марц сам не очікував від себе такого жесту гостинності.
— О, якось обов’язково зайду. Щоправда, наскільки я знаю, ви не маєте телефону, то як ми зможемо домовитись про час? Давайте краще так: я щодня вдома, виходжу в справах, як от сьогодні, не частіше одного разу на місяць. Тож у будь-який час я радо вітатиму вас у своїй оселі. 73-й поверх, там не помилитесь — прямо по коридору, номер квартири я зняв, але натомість є табличка з іменем, — старий вимовив усе на одному диханні, так що Марц навіть не встиг вставити вчасно до його монологу свою репліку здивування (бо звідки Ахрон знає про відсутність телефону?).
— Авжеж... — Марц кивнув і пропустив старого першим до ліфта, який щойно приїхав. Вони мовчки дісталися до 73-го, Ахрон вийшов, попрощавшись із Марцем, а той, коли двері ліфта зачинилися й кабіна потяглася вгору, присів просто на підлогу, запустив руку у волосся, підперши голову, і спромігся до самого 99-го ні про що не думати.
- ЖИТТЯ — МІЖ РЯДКІВ. МІЖ СТОРІНОК — КВІТИ -
Марцеві не бракувало знайомих, з якими можна було потеревенити, засівши на пару годин у барлого-подібній кав’ярні на майдані. Самих вуличних музикантів, з якими він встиг потоваришувати за цей час, набиралося з півсотні. А ще друзяки Джармо і Трові, хоча останнього витягти кудись було надто важко — простіше вже збиратися одразу в його кублі-книгозбірні.
Серед інших Марцевих знайомих Трові вирізнявся ще й тим, що єдиний мав дружину. Сухенька й жвава Ана з’явилася в житті й хаті бібліотекаря одночасно з новиною про вибори міського голови — вона принесла персональне повідомлення щодо часу, не пізніше якого Трові мав з’явитися на виборчій дільниці. У зазначений термін Трові, звісно, нікуди не прийшов, тож за місяць Ана знову виникла на порозі його дому із папірцем, на якому було зазначено суму штрафу й термін виплати.
Втретє, ще місяць потому, Трові зустрів Ану біля свого дому, коли вона несла йому заочний судовий вирок. Утім, оскільки вона була єдиною представницею і виконавчого, і контролюючого органу, завершилося все букетом фіолетових гладіолусів якраз на суму виписаного раніше штрафу й бажанням бути з цією жінкою хоча б скількись. Бажано — довіку. Так Ана залишилася з Трові — витирати пил з книжок і дарувати йому інші, трохи мудріші радощі, про які написано тисячі томів віршованих, прозових і драматичних творів.
Раз на тиждень або два Марц приходив до Трові, щоб повернути прочитані книжки й узяти нові. Що читати вибирав майже випадково, виймаючи з довгих полиць дві-три щасливиці, потім для порядку запитував у Трові, чи хороші ці книжки. Той, теж для порядку, завжди казав, що так, дуже хороші, не пожалкуєш часу. Марцеві було трохи незручно порушувати сімейно-бібліотечний спокій подружжя; щоразу, коли він приходив, його зустрічали привітно, але Марц все одно відчував напругу слів. Здавалося, що тільки-но він виходив з їхнього дому, Трові й Ана змовницьки переглядалися, скидали маски, шкури, перетворювалися на таку собі чудернацьку парочку тонких, як аркуші паперу, істот, а книжки на тісних полицях починали вовтузитись, випихаючи одна одну, й говорили на різні сухі голоси. Ана й Трові намагалися заспокоїти книжки, кожну окремо, сторінку за сторінкою — і замість очей закохано й ніжно дивилися одне на одного мінливими літерами з красивих, але чужих слів.
- ДІЛЕННЯ НА НУЛЬ ТА ІНША ЧОРТІВНЯ -
— О, доброго дня, сусіде! Признаюся, чекаю вас уже не перший день. Ще від того вечора, коли мав честь познайомитись, — старий привітно посміхнувся і жестом запросив Марца увійти.
— Вибачте, що змусив чекати, — Марц почувався трохи ніяково, бо не звик до таких виявів надмірної гостинності, ще й від майже незнайомої людини. — Я гадав, ви маєте якісь справи, окрім того щоб приймати мене гостем.
— Марце, ви навіть не уявляєте, як може не вистачати людині мого віку бодай якоїсь компанії. Тим паче — компанії людини зацікавленої.