— Зацікавленої чим?
— Життям, мій друже... — Ахрон набував усе лукавішого й водночас спокійнішого вигляду. — Ви ж цікавитесь життям? Тим, якого кольору завтра буде небо, чому у вчорашніх новинах передавали про неймовірну кількість риби в міських річках і чому в самої дикторки новин очі — як у копченого оселедця? Чом і я, і ви, і майже всі ваші знайомі — одинаки? Чому в нашому будинку не живуть самотні жінки? І де взагалі живуть жінки, якщо на вулиці їх можна побачити тільки разом із чоловіками? Тобто чи є взагалі інші молоді жінки, окрім тих, у яких є їхні чоловіки? Чому закрили майже всі бібліотеки й чому до будь-якої з них можна вільно зайти і не знайти нікого — лишень наповнені словами полиці? Де можна взяти справжній музичний інструмент, наприклад, скрипку?
Коли старий сказав останню фразу, Марц напружився. Цього дідка можна було підозрювати в будь-чому — від захмарного чаклунства до туалетного шпигунства. І неясно, що виявилось би кращим.
— Ви дивний, Ахроне... — Марц дивився на нього впритул і чекав, що буде далі.
— Вибачте, юначе, я захопився. Проходьте., — старий щиро всміхнувся і пропустив гостя в кімнату.
Простора зала, до якої увійшов Марц, в одній своїй частині нагадувала лабораторію — з усіма доісторичними колбами, мірними приладами, рурочками, трубочками та іншим, набагато сучаснішим, уже електронним, начинням. Більша ж частина зали вочевидь була відведена для розумових вправ — три широкі стелажі під стелю, заповнені книжками, письмовий стіл — так само зі стосами книжок на ньому — і два крісла, біля кожного з яких теж височіли цілком пристойні терикони різної друкованої продукції, включно з газетами й журналами.
— Ви досі здивовані? Я розумію. Можете пройтися кімнатою й роздивитися все, що вважатимете за потрібне.
— Може, краще ви самі, як господар, проведете мені екскурсію? — запропонував Марц.
— Боюся, що це буде довго, бо я можу легко захопитися будь-якою порошинкою в цій кімнаті, розказавши вам вичерпну історію її походження й теорію призначення, — і тоді ви остаточно вважатимете мене божевільним.
— Ну... Не виключено, пане Ахроне.
— Давайте краще почнемо з початку — тобто з вас. Наприклад, як ви зацікавилися скрипкою?
— Признаюсь, мені дивно чути від вас такі речі. Бо звідки ви все це знаєте про мене?
— А це якраз не стосується початку. Оскільки те, що стосується моєї древньої особи, має стосунок виключно до завершення історії — міста, країни, цивілізації. Не хочу вас наперед лякати. Чи, навпаки, зацікавлювати. Хоча я саме це щойно зробив... — Ахрон присів у крісло й жестом запросив Марца зайняти місце навпроти.
Марц вирішив, що збагнути хоч щось у цьому безладі прихованих смислів йому не вдасться, тому просто якомога зручніше вмостився у кріслі. Підвівши погляд на Ахрона, він побачив, що той знову загадково посміхається.
«Ідіотизм», — нічого іншого на думку не спадало.
— Вибачте, пане Ахроне, ще раз. Може, ви таки розкажете, що мали на увазі, коли говорили про мене й скрипку? Звідки ви знаєте (а мені чомусь здається, що ви знаєте), чим я заробляю на життя? Звісно, ви могли бачити мене на вулиці, але це пояснення надто просте. Ви ж знаєте, що я музикант... Тобто... Ну ви розумієте...
— Я знаю, що у вас, Марце, в кишені ПГП з програмою скрипки. Про вас я таки багатенько можу розказати. І розкажу, якщо дозволите, але тільки вам.
Марц приготувався нічому не дивуватися. Зрештою, яка різниця, що скаже цей старий.
— Юначе, вся справа в тому, що більшість людей, які дожили до цього моменту, ніби заражені байдужістю. Ви помічали? Я певен, що так. Це вже не егоїзм минулого, а цілковита байдужість навіть до найближчого. Мій колишній сусід (я раніше жив у багатоквартирному будинку біля інституту) два роки тому забув своє ім’я. З головою в нього все було нормально, якщо можна так сказати. У нього навіть була сім’я — діти й онуки приходили до нього раз на місяць. Проте в якийсь момент йому зробилося настільки байдуже, як його називають, що він просто перестав пам’ятати своє ім’я. Він зробився, наче пісок, що його неможливо втримати між пальців, невловний для навколишньої дійсності. Та що там ім’я, він не реагував на звертання на кшталт «ти», «агов, діду». Цілковито невловний, розумієте. Неназване просто не існує. І нарешті він зник...
— Ахроне, вибачте, що перебиваю, але я нещодавно бачив дещо. Дві бригади озеленення — одні висаджували квіти на вулиці, інші вже через декілька хвилин їх викопували. І цим людям було точно байдуже, що робити і чи є в цьому бодай якийсь сенс.