— Так-так... Я саме це й мав на увазі, юначе! Приємно, що ви починаєте мене розуміти.
— А як щодо скрипки, пане Ахроне? Епідемія байдужості аж ніяк не пояснює, звідки ви знаєте про мене і скрипку.
— Так. Проте якщо я скажу, що вечеряю щодня вже протягом тридцяти років у закладі з назвою «Омл&Трайт», це якось прояснить ситуацію? — Ахрон доброзичливо посміхався.
Марц полегшено зітхнув. Райтолі була хороша жінка й поговорити любила. А оскільки хвилинки відвертості вочевидь були одними з найсмачніших приправ до класичних страв домашньої кухні, дивуватися нічому.
— Знаєте, пане Ахроне, я вже почав думати, що ви містик абощо. Адже ви так виглядаєте і всі ці речі... — Марц кинув погляд на алхімічну частину кабінету.
— О! Я це вмію! — старий сміявся, не стримуючись. — Справляти враження, так. Це так цікаво іноді... О! — він трохи заспокоївся й посерйознішав. — Давайте я вам розкажу все по порядку.
— Був би неабияк вдячний.
— Я фізик. І хоча ті прилади, що ви їх бачите довкола, прийнято називати «хімічними», я дотримуюся думки, що хімії насправді не існує. Фізика і тільки фізика, певного, так би мовити, ступеня заглиблення в суть речей, але — фізика. Втім, це не так важливо. Зрештою, все це доведено півстоліття тому — і навіть не мною. Хурт Беренг, «Утилітарні закони наномеханіки»... Вибачте, — старий зробив коротку паузу і продовжив: — Вам, Марце, років тридцять, ви звикли дивитися на світ стомленими очима. Мені скоро дев’яносто два, і я безпосередньо причетний до поширеного нині світосприйняття, схожого на ваше.
— Це ви про збайдужіння, так? Зникнення людей? Те, що ви розказували щойно...
— За великим рахунком — так. Але не забігайте наперед. ПГП у вашій кишені — що ви про нього знаєте? Маленький пристрій, невідомо як працює, генерує предмети, вмикається/вимикається одним натисканням, налаштовується і навіть може зламатися, зроблений невідомо з чого, жаргонна назва — «жуйка». Так? Зрештою, це правильно. Я теж не засмічуватиму вам голову термінологією, щоб науково пояснити принцип дії ПГП. Я можу сказати простіше: я зміг реалізувати стару як світ ідею, відому як «магічні перетворення»: жаба — в царівну, Сара — в соляний стовп, камінь — у золото... Отож-бо... Або пізніше — L-перерозподіл… Все те саме... Отже, чверть століття тому я, провівши в лабораторії два з половиною роки, винайшов ПГП.
Марц сидів, витріщившись на свого дивного знайомого й, затамувавши подих, чекав, що той казатиме далі.
— Я розумів, що робити пристрій універсальним не можна, бо це тільки прискорить загибель людства, та мені й не дозволять. Тому я, як міг, обмежив сферу, де люди могли б застосовувати ПГП. Спершу я обмежився неживими об’єктами, потім вилучив продукти харчування, машинобудування; ясна річ, все, що стосується корисних копалин... І знаєте, куди б я не дивився, всюди стикався з тим самим: світ непоправно зміниться, і я не міг гарантувати, що це буде на краще. І річ була, як ви розумієте, не в можливостях пристрою, а в людях. Аж ось, одного дня, сидячи за комп’ютером і переглядаючи мейли, я ввімкнув музику... І аж підскочив! Так! Музика! Тобто музичні інструменти! Я спробував прорахувати можливі наслідки для економіки й дійшов висновку, що це безпечно й навіть корисно. Я записав у блокноті якусь ідіотську фразу, як-от «Кожному — по Страдиварі», й узявся робити першу модель ПГП, аналогічну тій, що є зараз у вашій кишені. Поки данські й англійські вчені намагалися допетрати, в чому секрет звучання цих інструментів, — у щільності деревини, спеціальному лаку чи грибку, я робив свою справу. Потім було кілька років випробувань, нічого цікавого з точки зору науки. Проте це був чудовий період мого життя, коли я щодня мав змогу наживо слухати найкращих світових музикантів. Все оплачувала «Соши», яка й до сьогодні має виключне право на виробництво ПГП.
Сподіваюся, моя історія ще не втомила вас... Я наближаюся до найголовнішого. Підозрюю, що кожному вченому, якому випадає нагода винайти щось визначне, доводиться укладати угоду з дияволом: продаватися державі, ставати нобелівським нікчемою тощо. В моєму випадку це була випадкова змінна. В теорії все було ідеально. Я прораховув усе тисячі разів. Одначе коли доходило до реальної робочої моделі, то виходив пшик. Розумієте, пристрій просто не працював, доки я не ввів до програми випадкову змінну, яка дозволяла ПГП «обирати» дещо самому.
— Тобто ця штука вміє думати? Ви не жартуєте?
— Ні, не вміє. І ні — не жартую. Ви не розумієте. Ви знайомі із законом збереження енергії, я сподіваюся?
— Аякже.