— Ніби все...
— Я все, — луною озвався голос Хепін у кімнаті.
Марц обернувся й подивився на неї. Слава богу, вона була вже не гола, навіть більше — одягнута в пальто й готова йти. І, зараза, гарна, наче сон.
— Я зібрав дещо, — Марц кивнув на мішок, — для роботи.
— Ти теж художник?
— Ні, я музикант.
— О-о-о...
— Що «о-о-о»?
— Я не бачила справжніх музикантів... Давно... Тільки тих, що ганяють «жуйки» на вулицях. Але ж це не музика. То ти справжній музикант?
Марца заціпило. Він був ладен прибити цю красуню на місці. Та вона мала рацію. «Жуйка» з програмами — це не музика. А він — ніякий не музикант, а ідіот з мріями замість життя.
— Я дуже хочу бути справжнім музикантом. Проте я — якраз той, хто стоїть на вулиці й ганяє «жуйку».
Хепін знову знизала плечима — цей рух чи то невпевненості, чи то неважливості був у неї дуже органічний. Марц же був готовий до того, що вона просто зараз мовчки розвернеться й піде геть. Проте дівчина стояла й дивилася на нього своїми напівазіатськими темними очима.
— То ти все зібрав?
— Ага.
— Ходімо?
— Куди?
— Додому... Чи в несправжніх музикантів не буває дому?
— А тобі нема куди йти?
— Це питання чи натяк на те, що я тобі не потрібна?
— Не знаю.
— Ну от, — Хепін знову знизала плечима, і це могло означати що завгодно.
— Слухай, ти дивна... В моєму житті останнім часом забагато дивних збігів, випадків і людей.
— То буде одним дивом більше. Що тобі з того? — Хепін підійшла до Марца впритул і взяла за руку.
«Не будь ідіотом. Не будь ідіотом! Навіть якщо це якийсь естетський жарт Джармо, а вона лише шльондра з непоганими акторськими здібностями — ЩО мені втрачати?»
— Слухай, Хепін. У мене є дім. У мене навіть була робота, але я вже ніколи не зможу, як ти кажеш, «ганяти ”жуйку”». В мене немає грошей, я не уявляю, що робити далі, і все, що зі мною відбувається, надто схоже на витівки Джармо. Я не знаю, хто ти. Може, ти спокусила Джармо, підмовила намалювати у себе на спині «записку», а потім прибила його, розрізала на шматки й викинула в бак зі сміттям...
Хепін відпустила його руку й продовжувала дивитися у вічі. Марц відчував, що явно перегнув.
— Я нічого такого не робила. Я не знала, що Джармо написав у мене на спині, і не знаю, куди він зник. Джармо сказав тільки, що до нього в гості завтра прийде друг, з яким він би дуже хотів мене познайомити. Казав, що ти читаєш книжки...
— Стоп. Звідки він міг знати, що я прийду?
— Я не знаю.
— Досить. Вибач. Я не розумію нічого. Я записав би твій телефон, але мені нізвідки тобі дзвонити. Ходімо, я тебе проведу до зупинки.
— Я хочу до тебе додому, — Хепін набрала рис терплячої і впертої дитини.
— Навіщо? Ні! Я не готовий приймати гостей, у мене нічого там немає, — випалив він, проте вже починаючи сумніватися, що хоче їй заперечувати.
— Марце, ти зовсім не зобов’язаний виконувати всі ці реверанси.
— Що?
Хепін засміялася:
— Ти знаєш, що таке реверанс?
Марц похитав головою. Хепін відступила два кроки назад і, взявшись за поли пальта, присіла, акуратно відставивши ніжку назад, а тоді елегантно схилила голівку.
— Оце називається реверанс. Колись давно так робили дівчата, коли вітали якусь поважну особу.
Раптом вона підвела руки, крутнулася й завмерла в чудернацькій позі, яка, припустив Марц, теж мала спеціальну назву й призначення. У будь-якому разі дивитися, як танцює дівчина, було приємно.
— Якщо тобі подобається, я танцюватиму для тебе щодня.
— Мені подобається. Мені дуже подобається.
Десь під Старий новий рік Марц зібрався познайомити Хепін з Ахроном. До того було ніби й ніколи. Вони були зайняті собою. Хепін багато розповідала, Марц залюбки слухав. Її життя здавалося схожим на нескінченну історію механічної балеринки. Одначе вона була більш ніж живою.
У мого батька була величезна бібліотека. Він любив книги, як, буває, люди люблять гроші — безоглядно. Він їх знав, розумів і якось по-особливому відчував, міг, переглянувши перші кілька сторінок, безпомилково визначити, чи варта ця книжка його колекції, він ніби дивився на літери й бачив людину, яка їх написала, й визначав, чи може ця людина дати йому щось варте уваги.
Коли я хотіла щось почитати, то батько мав особисто обгорнути книжку. Його книжки в жодному разі не можна було розгортати повністю — від цього, казав батько, виламуються корінці, а це для нього було рівнозначно особистому тяжкому каліцтву.