— А картини він хоч забирав потім?
— Звісно. Я декілька разів навіть допомагав Джармо вантажити їх до машини. То ходімо?
— Ага.
Двері виявились незамкненими, і Марц із Хепін опинилися в напівтемному коридорі із м’якою підлогою. В кінці коридору знову виднілися двері.
— Сподіваюся, ці — останні, — Марц обережно потягнув на себе гладеньку білу ручку.
За дверима була величезна зала зі скляними стінами й матово-чорною стелею.
Худорлявий чоловічок у строгому костюмі стояв біля протилежної до Марца й Хепін стіни й дивився просто на них.
— Ем... — Хепін вийшла з-за спини Марца й привітально кивнула незнайомцеві: — Добрий день. Пане Гаут?
Він мовчки запросив обох гостей сісти, вказавши рукою на крісла.
— Верза Гаут, — він потиснув руку по черзі Марцеві й Хепін. — Чим зобов’язаний?
— Хепін Ю’рік, — дівчина розхвилювалася, але спробувала посміхнутися.
— Марц...
— Марц Скрипник, — перебила Хепін.
Марц нервово засовався у кріслі, почувши чуже прізвище, але нічого не сказав. Він припускав, що Хепін відчуває ситуацію краще, тож дозволив їй керувати. Але що вона виробляє? Марц вирішив встигнути хоч щось.
— Дуже приємно, пане Гаут. Ми до вас у справі. Ви, наскільки мені відомо, цікавитеся сучасним мистецтвом... — Марц обирав якомога евфемістичніші вирази, не наважуючись вимовити: «Купіть у нас картину».
— Пане Гаут, ви ж купуєте картини, правда? — Хепін перебила його й по-хлопчачому поклала на стіл лікті, схилившись ближче до Верзи. — У нас є робота Джармо Тіллі.
— Невже? Наскільки я знаю, Джармо завжди сам продає свої картини. До чого тут ви?
— О, то ви ще не в курсі... — Хепін зобразила стурбованість. — Він загадково зник напередодні Нового року. Проте встиг завершити свій останній шедевр «День року першого».
— А до чого тут ви?
— Окрім нас, у Джармо не було близьких. Я його двоюрідна сестра, а Марц — найближчий друг. «День року першого» — це щось просто неймовірне, — Хепін підвелася.
Марц приготувався дивитися, якщо не спектакль, то щонайменше драматичну сценку.
— Уявіть — світ. Весь світ — від Сотворіння до Апокаліпсису — і до нового сотворіння. Повний цикл на одному неймовірному полотні. Робота настільки деталізована й досконала, що сам художник не зміг існувати поруч із нею. Я особисто хочу жити в цій картині більше, ніж у реальному світі.
Верза вичікувально дивився на дівчину.
— Берете? — Хепін спинилася і завмерла.
— Три, — Верза поклав долоні на стіл.
— Десять, — Хепін продовжувала закручувати авантюру, і Марц почував себе дещо зайвим.
— Згода. Я заберу її сьогодні ж. Куди переказати гроші?
— Якщо можна, готівкою, — тут уже Марц випередив Хепін, відчуваючи, що так буде значно безпечніше, бо вона, як знати, може ще щось утнути, — наприклад, попросити Гаута всю суму видати одним шматком золота або акціями миловарного заводу.
Не чекаючи, доки їхня авантюра лусне, як мильна булька, Марц тихенько взяв Хепін за руку й міцно стиснув, даючи знати, що далі вестиме він.
— Пане Гаут, ми готові передати вам картину сьогодні ж. Пришліть когось до будинку Джармо о четвертій. Аванс — дві тисячі, зараз, якщо можна. Решту — під час отримання картини.
Гаут витримав півхвилинну паузу, роздивляючись скляні статуетки на столі.
— Як ви гадаєте — він загинув?
— Все може бути, — Марц ледь вичавив із себе слова, — хай там як, а з тим, що його немає, змиритися важко.
Верза теж виглядав засмученим. Він ще кілька секунд мовчки крутив у руках скляну фігурку тигра, але зрештою поставив її перед Хепін, мов шахіст, який робить останній хід у безнадійній партії.
— Гаразд, — видихнув Гаут, — сьогодні о четвертій.
Він висунув верхню шухляду й поклав на стіл пачку банкнот.
— Чекатимемо, — Марц взяв гроші, подумки подякувавши Хепін за те, що вона мовчить і дає змогу акуратно завершити справу.
— Спасибі, — чемно вимовила Хепін і простягла руку Гауту, — ви не пожалкуєте, «День року першого» — це шедевр.
Залишившись на самоті, Верза Гаут встав з-за столу й підійшов до прозорої стіни. За нею пливло місто: дзеркальні офісні башти й куби, різнокольорові житлові висотки, шпилі та ґульки храмів усіх можливих у шестимільйонному місті релігій. Здавалося, час багато разів намагався перетворити Хак на блискучу пластмасову іграшку, але це було все одно що робити з собачої будки будиночок для Барбі. Бурі цегляні плями із кислотними графіті впевнено перемагали в битві за місто. Веселкові новобудови линяли після першої зимівлі — й місто знову набувало свого природного сірого в людську цяточку кольору.