— То що, друже, ходімо додому. Одна прекрасна юна особа не знаходить собі місця через твою дурну голову. Це негарно, — друг знову перетворився на старого занудного Ахрона, але Марц уже не ставився до його слів серйозно.
— Гаразд. Слухай... тут така справа... Ти знаєш, ми з Хепін продали твою картину «День року першого», — Марц готувався до бурі, але сподівався, що друг пробачить і зрозуміє.
— Ого! — Ахрон підвівся з-за столу, спираючись на червоний пластиковий ціпок із головою дракона, і попрямував до виходу. — Молодці. Не переймайся через це. Вона придумала, так? Кмітлива дівчина, я не помилився.
— Ми вирішили, якщо вже ти, Джармо тобто, зник, то можна трохи...
— Можеш не пояснювати. Я все розумію. Вона все добре придумала. Кому продали? Гауту, мабуть?
— Так, більше я ні про кого від тебе не чув.
— Це неабияке випробування — продати Гауту картину. Навіть мені не завжди вдавалося. Скільки ви за неї виторгували?
— Десять тисяч.
— Йо! Ну ти... Я з нього витягував максимум шість. Яка несправедливість! Варто лише бідному художнику згинути, як його каляки, між іншим, такі самі геніальні, як і за життя, стають безцінними! Ай-ай-ай... — старий явно іронізував.
— Хепін теж про це казала.
— От. Розумна, я ж кажу, розумна дівчина.
— А я ідіот...
— Ні, ти просто не будь ідіотом. Знаєш, генієм бути значно легше, от побачиш.
— Не погрожуй.
— Ха!
— Ху.
— Домовились.
Ахрон зачинив двері будинку, і вони з Марцем неквапом пішли до трамвайної зупинки.
Якою була первісна скрипка, ми не знаємо. Але мабуть, дуже недосконалою саморобкою, які ми й тепер часом бачимо по селах. От як описує таку примітивну скрипку білорусина Н. Я. Никифоровський: «Кусок толстой лучины, обломок тонкой доски, старая трепалка, у которой есть уже готовая шейка, с протянутыми вдоль насмоленными нитками, а прядь лошадиных волос, натянутая на согнутом прутике и в свою очередь обильно посмоленная, позволяет извлекать из нитяных струн кое-какие переменные звуки.
При усовершенствовании мастерства, скрипка доходит до формы скрипичной деки и даже имеет колки».
Наша дітвора теж ухитряється робити собі скрипки сама. На дощечку натягають струни з ниток, на зігнуту паличку нитку теж — от і скрипка готова.
Райтолі щойно відчинила кав’ярню й уже робила останні приготування, щоб зустріти перших ранкових відвідувачів. Поправила скатертину біля вікна з платаном, обсмикнула спідницю й присіла на стільчик за стійкою-кухнею.
Першим, близько восьмої тридцяти, уже багато років приходив старий Різлович. Райтолі щоранку смажила йому омлет, заварювала чай без цукру, питала про здоров’я, а потім обов’язково про погоду. З кожним таким клієнтом був свій ритуал.
8:25
Раптом тишу очікування прорізали якісь звуки. Райтолі озирнулася — ні, радіо вона не вмикала, телевізор теж. З вулиці вже чутніше щось лунало. Жінка відчинила двері й визирнула надвір.
Прямо під її платаном стояв вуличний ансамбль. Її давній знайомий Марц видобував якісь напівфальшиві звуки з дерев’яної довгастої коробочки з ручкою, яку він тримав, як скрипку. Дівчина поруч із ним вистукувала ритм на маленькому барабанчику, який висів у неї на стегні, й пританцьовувала. Ще один — високий худорлявий лисий чоловік у картатих штанах і сліпучо-зеленій сорочці — стояв за кілька кроків від них і мовчки посміхався. Але його причетність до цього балагану була для Райтолі очевидною.
Марц опустив смичок, дівчина востаннє стукнула по барабанчику й завмерла.
У цей момент лисий підніс до губ складений зелений листочок з дерева (і де він його знайшов наприкінці жовтня у Хаку?) — і почав награвати-пищати якусь мелодію. Через кілька секунд ошелешена Райтолі впізнала мотив — старенька «Хепі бьоздей»... І нарешті зрозуміла, що все це значить. Вона одразу посерйознішала й навіть набула дещо суворого вигляду.