— Марце, хлопчику, привіт! Я так розумію, ти влаштував цей гармидер заради мене. Але ти спізнився. По-перше, на цілий рік, бо обіцяв мені казковий день народження ще минулої осені. А по-друге, на три дні. Бо цей самий день народження у мене був у суботу. І останнє...
Перебив її лисий у зеленій сорочці. Урочисто і безкомпромісно.
— Люба Райтолі! У цей, нехай і не надто святковий, але все одно прекрасний день — прийміть від нас усіх маленький подарунок!
Чоловік підійшов до Райтолі, несучи в руках картину. На ній було зображено осінню вулицю з видом на «Омл&Трайт»: двері до кав’ярні напіввідчинені, дерево під вікном, на гілці сидить якась райська птиця, а з вікна визирає сама хазяйка й простягає птиці щось поїсти на долоні.
— О... — Райтолі не могла дібрати слів, — ви мені лестите...
— Джармо Тіллі, — незнайомець нахилився і поцілував їй ручку. — Бував у вас. Ви прекрасно готуєте.
Райтолі дещо нервово висмикнула свою долоню з рук Джармо і кинулася Марцеві на шию.
— Малий... — вона зрошувала його плече слізьми й ледь розбірливо промовляла окремі слова, — це ти... ти придумав... Я знала! Якби у мене був син, то це міг бути тільки ти!
Марц із зусиллям проковтнув клубок, який кілька секунд заважав дихати.
— Тоді пригостиш нас, мамо?
— Аякже, — пожвавилася Райтолі, — заходьте! Марце, скажи, а це справжні штуки? — вона показала на його саморобну скрипку й барабанчик на стегні Хепін.
— Справжні. Не вимкнути, тільки розтрощити або спалити, тож доводиться тягати з собою всюди, — із задоволенням відповів Марц. — Вона теж справжня, — Марц повернувся до дівчини й узяв її за руку, — це Хепін.
— Дуже приємно! — Райтолі по-жіночому хитро заусміхалася. — Дуже рада, ні — просто щаслива нарешті бачити цього зайця-побігайця поруч із гарною дівчиною.
Старий Різлович якраз вирулював з-за рогу, коли підсліпуватими очима побачив якусь метушню біля «Омл&Трайт» і почув збуджені голоси. Цього він не любив, оскільки за старою звичкою вважав небезпечним будь-яке скупчення людей. «І нехай. Куплю кефіру, поснідаю вдома...» Різлович сплюнув на тротуар і почовгав додому.
— Колю, от ти хто?
— Я китаяк, — водій заблищав золотими зубами.
— А Єрошкін?
— Єрошкін гаджо[3].
— А каже, що китаяк[4].
— Бреше. Він гаджо. Ось ми зараз приїдемо до Саші, ти його попроси, щоб поставив тобі кіно з весілля Золотарьова. У нас років десять назад був такий барон! Наші діди його підібрали хлопчиком на вулиці в Шанхаї, ледь живого, і привезли в Одесу. А що? Мій дід іще по-китайськи розумів. А я вже того не знаю. От. І був він негр...
— Хто — твій дід?
— Ги... Та ні, наш барон. Лакши його звали. Саша тобі покаже на відео...
- НАДІЯ Є -
Тричі на день Хепін підмітала в квартирі й витирала пил, який осідав на меблях і речах. Дерев’яна стружка й тирса проникали всюди — в ліжко, посуд, взуття, залишене в коридорі, між сторінок книги й у сни.
Трові вишукав у своїй покинутій бібліотеці кілька книжок, присвячених теслярській справі. Ясна річ, про виготовлення музичних інструментів там не йшлося, але звідти Марц принаймні дізнався, як тримати інструменти, які він взяв у Джармо, і що з ними робити. Бо, як виявилося, художник теж не вмів з ними до ладу обходитися, а тримав більше для краси, антуражу майстерні. Та й умів він небагато — сколотити підрамник, не більше. Частину інструментів довелося повернути (Джармо скаржився, що без своєї улюбленої блискучої стамески не може писати), але основне в нього було. Були лінійка, розмічувальний циркуль, сокира, молоток, дві пилки, рубанок, галтель, долото, три стамески, коловорот, шмат шліфувальної шкурки й напилок. Не багато й не мало, але для того, щоб склепати перші інструменти, за допомогою яких він, Джармо та Хепін вітали Райтолі, вистачило. Довелося помучитися з клеєм. Зрештою Марц винайшов свій рецепт клейкої суміші, яка надійно скріплювала всі частини скрипки. Кілька тижнів Хепін ладна була забігти кудись від смороду, але мовчки провітрювала й витирала.
Кімната перетворилася на майстерню. Хепін двічі на день перебинтовувала Марцеві руки — мозолі, садна, порізи покрили його долоні й пальці, звиклі хіба що натискати кнопки й махлювати на ПГП.
Іноді дівчина так утомлювалася від всього цього — від безладу, знервованого чоловіка тощо, що сідала просто на підлогу й водила пальцем по склу, малюючи сердечка й сонечка. Хотілося спокою та затишку, але вона усвідомлювала, що це якщо й станеться, то не скоро.
4
Китаяк — представник громади «китаяків» — ромів, які довгий час кочували в Китаї. На території України нині проживають в Одеській області.