Через чотири сторінки ліфт приїхав на 99-й поверх і поніс Марца вниз, залишивши порожній хол і стілець із книжкою, розгорнутою на сторінці 63.
Марц їхав і роздивлявся подряпини на металевих стінах. Правду кажучи, вірші йому не дуже подобалися. Вони залишали у нього неприємне відчуття порож-нечі, ніби щоразу, коли він дочитував останній рядок, усередині вибухала нейтронна бомба. Зовні все залишалося нормальним і красивим, але із життям було несумісним.
На 73-му поверсі зайшов сіренький дідуган із червоним пластиковим ціпком у вигляді дракона. Цього діда Марц ніколи раніше не бачив, проте це не означало, що той жив тут недовго. Старий поставив біля себе облізлий коричневий портфель, з якого стирчав тугий рулон цупкого жовтуватого паперу. Марц хотів роздивитися супутника якомога детальніше. Дідок, як і більшість людей похилого віку, виглядав як затертий прибулець із минулого: одяг, портфель, окуляри в товстій чорній оправі — все це відбуксовувало свідомість щонайменше років на двадцять назад. Тоді Марцеві було близько десяти, і життя було льодяником — наполовину з полуничним смаком, наполовину з гівняним. Небо здавалося близьким, як запущений власноруч повітряний змій, а новий велосипед блищав на літньому сонці, як найбільший у світі чорний діамант дивної форми. Мати, щойно отримавши ступінь доктора філософії, подалася до Франції з якимсь аспірантом, залишивши їм з татом на холодильнику записку, а в холодильнику — суп.
Відтоді Марц матері не бачив. Батько, забивши на все, пробухав місяці зо три, потім продав будинок, купив яхту, назвав її «Sweet Zao Chi», вийшов суботнього ранку в море й не повернувся. Малого ж забрав до себе дід Йон.
Відтоді Марц був сам собі сім’я. Хоча й сподівався, що мати повернеться. І тато опустить своє смертельно-біле вітрило й прийде по нього, ступаючи по міцній землі… Через три роки всі сподівання минули й остаточно залишили перед хлопцем саму реальність.
Життя з дідом було ніяким. Марц вивчив кілька фраз ромською мовою, закінчив школу і, поцілувавши діда в тремтячу щоку, поїхав назад до Хака, звідки його вісім років тому забрав старий Йон.
Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику — «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну. Марц думав про важкі від чавунних голів поїзди, які неквапливо вирушали до спустошених наполовину війною й дощенту байдужістю поселень. Касирка мовчки поклала перед ним зелений папірець, увесь побитий чорними літерами й цифрами, — як карту невизначеної масті з колоди ворожки, за вказівкою якої Марц може прожити дві найближчі доби в точно вказаному потязі, вагоні, купе. Він точно знатиме, куди й звідки їде, коли найближча зупинка і яка приблизна мета подорожі. Якщо хочеш поворожити на залізничному квитку, то на вокзалі будь-якого великого міста завжди знайдеться не надто охайна мадам, яка з математичною точністю зможе розказати не тільки куди й звідки ти їдеш (бо це написано на квитку), а й що на тебе там чекає і чи є у тебе шанс повернутися живим і здоровим. Беруть недорого, приблизно десять відсотків від вартості самого квитка.