Марц стояв і вдивлявся у квиток, коли його нахабно смикнув за рукав вокзальний волоцюга:
— Юначе, допоможи старому... — Марц мовчки подивився на діда, а той продовжував: — От ти зараз поїдеш, а я залишуся. Ти ж поїдеш, так? Поїдеш? Ми ж більше ніколи не побачимось, а так ти міг би лишитися у моїх спогадах добрим юнаком, який дав мені кілька монет, — старий виглядав дивно, принаймні не дихав алкогольним випаром Марцеві в обличчя і мав чисті руки.
— Я торгую пам’яттю, — старий заглядав у вічі, — це рідкісний товар сьогодні, чи не так? Чи пам’ятатиме тебе якась дівка, що ти з нею спав напередодні? Чи згадає тебе друг, із яким ти хотів напитися перед від’їздом назавжди? Чи згадають тебе ті, від кого тікаєш?
Марц дивився на старого впритул, відчуваючи, як скипає йому кров у щойно роз’ятреній рані.
— Слухай, діду. Слухай. Я народився маленьким, близько двох кілограмів, вдома, вночі, десь пів на третю. Мати не кричала, батько нервував, лікар витирав руки, штучне світло було занадто яскравим. Я верещав, ніби потрапив до пастки. Знаєш, це відчуття не полишає мене й досі, навіть зараз, особливо зараз, коли я хочу звідси забратися якнайдалі, якнайглибше — від порожніх міжміських трас, від цих довбаних горіхів, від пережованої мови! — Марц зривався на крик.
Старий трохи знічено засунув свої чисті руки до кишень куртки. Марц розходився:
— Запам’ятай це! Назавжди запам’ятай, на скільки там тобі залишилося — запам’ятай!
Голос на стовпі урочисто виголосив: «Швидкий поїзд до Кейсита, час прибуття 19:42, очікується до...»
— Тебе не вчили чемно поводитись зі старшими... — старий спромігся на посмішку й витягнув ліву руку з кишені.
— Мене взагалі мало чому вчили. І нічому з того, що мене цікавило.
Марц тицьнув йому кілька купюр і, поправивши наплічник, пішов подалі від гріха бути викарбуваним у чиїйсь пам’яті.
Дві години потому він з напруженою цікавістю спостерігав, як ковтає заспокійливе його сусідка по купе.
— Перепрошую, ви погано почуваєтеся?
— Т-та... — жінка махнула наманікюреною ручкою. — Це таке. Нерви. Я наче нещаслива... А ще снилися мені сьогодні білі птахи якісь... А, дурня це все. Хоча ви знаєте... Я запізнювалася, так, запізнювалася на поїзд, взяла таксі, у мене в Кейситі сестра. Я страшенно запізнювалася, а ці білі птахи... Ну, ви розумієте, ми майже приїхали... Цей водій! Я просила скоріше... Ми майже приїхали — якісь кілька сотень метрів до вокзалу! Він... ми... він задавив на смерть людину... Т-той старий волоцюга, йому, може, й жити недовго залишилось, але ж... Він з’явився нізвідки, виріс із-під землі, з неба звалився нам на ка-а-а-а-а-а-пот... — жінка заплакала, огидно кривлячи рота.
— Вважайте, що не у вас однієї був невдалий день, — Марц зліз із рипучої полиці й пішов геть із купе дивитися на темряву за вікном.
- ПЕЙЗАЖ З ІСТОТАМИ -
Ліфт м’яко зупинився на першому поверсі. Марц обігнав діда, який, незважаючи на вік і вигляд, досить хутко сунув до виходу з під’їзду, спираючись на ціпок-дракона більше для краси, аніж через необхідність.
На лавці біля автобусної зупинки рядком сиділа галаслива малеча — двоє хлопчиків і троє дівчаток років десяти. Марц спостерігав, як вони штурхають одне одного, граючись, і сміються. Ці малі точно не переймалися економікою чи політикою, яка мала лише одну сталу властивість — цілковиту нелогічність. Їм було однаково байдуже, як змінилися ціни на пальне за останні два тижні й наскільки зросла кількість безробітних у країні. Їх так само не хвилювало, що завтра сонце може зійти не з того боку, а річка посеред міста змінить напрям і протікатиме прямісінько через їхню школу, намічаючи нове русло кабінетом директора. Для них це навіть був би не гірший варіант розвитку цивілізації.