Якщо у пам’яті карбуються подібні картини, навіщо взагалі бачити світ?
До зупинки на авеню Монтеня я дійшла, почуваючись повністю знесиленою. Мимоволі йшла, простягнувши ліву руку вперед. Немовби оті нещасні, яким болить ампутований орган. Ні за що б нікому тоді не зізналась у цьому відчутті, але знову бачити світ наодинці було значно болючіше, ніж нічого не бачити вдвох. Особливо коли треба було зустрічати десятки охочих привітати мене з одужанням.
Я піднялася вулицею Бейяра — мої ноги знали найменші тріщинки у її бруківці — і взялася блукати по кабінетах RTL, дякуючи колегам, уперше відкриваючи для себе обличчя, які відповідали (або не відповідали) їхнім голосам. Вистрілило шампанське. Вони так раділи за мене! Я не мусила приховувати від них те, що вони сприйняли за сльози щастя. На запитання: «А як там Жуль?» я спочатку хотіла відповісти: «Відпочиває», — та зрештою все розповіла.
Аби не слухати коментарі колег, я пішла начитувати новини — голос тієї, що мала заміняти мене, тремтів від почуттів. Я ще була на лікарняному, проте це не стосувалося голосових зв’язок. Це хоч якось могло відволікти.
П’ять наступних годин я начитувала дурнуваті тексти про різноманітні чутки, політичні і народні пересуди — відібрані відповідно до смаків аудиторії. Наприкінці дня я аж кинулася до Фред, якій вдалося знайти жести й слова, аби я хоч на чверть години забула про свого пса.
— То мені скасувати резервування в Трувілі?
— О ні, Фред, у жодному разі!
— Але ж там ти тільки й думатимеш, що про нього! Його миска у спальні, його ранковий круасан... Уявлятимеш, як він гасає пляжем, плаває поруч із тобою, приносить тобі мушлі, ходить за льодом для тебе...
— Він мусить мене забути. А не я його.
— Янголе мій... Чому б нам не кинутися на пошуки нових спогадів — які належали б тільки нам двом? Достатньо лише обрати будь-який випадковий рейс...
— Нині, коли я бачу, все здається новим. Тож спочатку я хочу роздивитися те, що люблю.
— Це стосується і мене?
— Звісна річ.
Фред тяжко зітхнула — це тягнулося нестерпно довго — і перейшла на глухий замогильний тон, не відводячи погляду від верховіть сосен, — вони майже торкалися її балкона, який звисав над Булонським лісом:
— Кохаючись, ти заплющила очі.
— Авжеж, як завжди.
— Звісно, ти не хотіла мене бентежити, я розумію. Не грай зі мною, Алісо. Я на тридцять років старша за тебе.
— Це не новина.
— Згодна, але тепер ти бачиш, як на тебе дивляться інші. І бачиш, хто на тебе дивиться. І, на жаль, ти можеш порівнювати. І це природно...
— Які милі ревнощі!
— Милі?!
— Ти ж це робиш, аби я відволіклася, еге ж? Але це не спрацює...
— Хочеш, я подарую тобі іншого пса?
— Тобто «нормального пса»? Ні, дякую. Тільки не це. Ти ж обіцяєш, правда?
— Алісо, ти просто нестерпна!
— І я тебе теж кохаю!
Я заснула, розлігшись упоперек ліжка, поклавши свої стегна поверх її. На ранок прокинулася, скрутившись клубком, із колінами під підборіддям. У такій позі я спала сім років. Я знову заплющила очі, не в змозі витримати сонячне сяйво, і розпрямила ноги — у пустку, де мав би бути мій пес...
Полковникові Жуару було сімдесят п’ять років. Колишнього артилериста глаукома довела до сліпоти. Дружина полковника отримала радісну новину: хоча раніше Федерація попереджала, що, незважаючи на рекомендацію військового коменданта Парижа, на собаку-поводиря їй треба було чекати як мінімум років зо три, сам доктор Осман відшукав для них, за його словами, «рідкісну перлину». Полковникова, не ховаючи сліз, дякувала небу. Через емфізему з артритом укупі вона вже не могла бути для свого чоловіка і ціпком, і цапом-відбувайлом водночас.
У спецшколі полковника пришвидшено навчили трьом основним навичкам його нового життя: сигналам (поводир має вказувати напрямок, перешкоду і небезпеку), тлумаченню (господар мав розуміти передану інформацію) та заохоченню (він мав слухати пса, дякувати йому та просити про допомогу). На шостий день інструктор привела Жуля до нової домівки — аби він ознайомився з територією та призвичаївся до прийнятих тут правил. Наступного тижня полковник звикав до користування громадським транспортом.
У школі перша фаза минула без особливих проблем. У собак-поводирів, обраних від народження завдяки тестам із поведінки та здібностей і протягом року вивчених у прийомних родинах, перш ніж відбути шестимісячний курс інтенсивного навчання, інстинкт піклування про людину переважає над почуттями. До Жуля повернулися апетит, грайливість, радісне дзявкання, коли до нашийника чіпляли повід. А відпочиваючи, він чекав на Алісу. Він уявляв, як білі халати віддають її йому, як раніше. Нормальну, незрячу, залежну від нього. Працюючи, він забував про свій смуток.