— Месьє, ви зупинилися на місці для інвалідів.
— Авжеж, я в курсі. Це пес-поводир для сліпих.
Якусь мить гладуха незворушно роздивлялась мене, потім розвернулася до лабрадора, що намагався залізти під килимок. Тоді я уточнив:
— Його власниця мешкає тут.
Гладуха, не відреагувавши на мою усмішку, показала на лобове скло:
— У вас немає потрібної позначки. Рушайте, або я складу протокол.
Я швидко вибрався з авта і випростався перед нею пихато, немов досвідчений воїн.
— Зробіть ласку, пані, почекайте мене тут хвилинку! Проблема саме із власницею цього собаки: я побоююся, що на неї напали! Або краще так: ходімо зі мною, можливо, доведеться викликати поліцію.
— Месьє, я і є поліція. І я наказую вам рушати.
— Заждіть, я швидко!
Я побіг між автомобілями. Підійшовши до будинку номер 95, обернувся. Гладуха-поліціянтка стояла й спостерігала за мною, поклавши ручку на паку квитанцій. Я натиснув кнопку 7 на домофоні.
— Так! Хто там?
Голос старенької пані. Певно, це була її мати або бабуся.
— Доброго дня, мадам. У вас усе гаразд?
— Та звісно, все добре! А що таке? Хто ви?
— Аліса вдома? — миттю заспокоївшись, запитав я. — Тут Жуль...
— Жуль?!
Її голос підскочив на три тони, зачепившись за октаву. Почувся зойк якогось чоловіка та звук меблів, що падали.
— Ні, Бертране, лежи... Усе гаразд, не хвилюйся... — когось перелякано умовляла бабця. — Якийсь пан привів нам Жуля. Та не треба, зажди! Я сама йому все скажу, лежи, лікар не раз казав...
— Мадам, послухайте! Я погано припаркував авто, тож дайте мені поговорити з Алісою, гаразд? І я був би вдячний, якби ви вийшли з її посвідченням інваліда, бо інакше мені випишуть штраф...
— Яка ще Аліса? — пробелькотів із домофона голос старого. — Немає тут ніякої Аліси. Нашу покоївку звати Пілар! А про псину цю нічого й чути не хочу! Ніколи! Забирайтесь або я телефоную до поліції!
Моє здивоване запитання заглушив брязкіт розбитого скла. Я перелякано обернувся — і побачив, як лабрадор вистрибнув із авта через опущене віконце. Поки я перебігав вулицю під супровід гудків, пес зник за рогом.
Я зупинився перед поліціянткою — ошелешена гладуха тримала вже заповнений папірець над копією.
— Ще трохи — і він стрибнув би на мене! — заволала вона.
Я сказав, аби йшла скаржитися власникам пса з квартири номер 7. Відчинив дверцята авта і, приголомшений, мало не впав на всіяне скалками сидіння. Отже, це була адреса не Аліси. І пес виявився не її псом! Хоч і звати його було Жулем. І був він тим самим Жулем.
Я заплющив очі. Голову ніби затиснули у лещата. Усе жахливо заплуталося. Усе те, за що ще можна було схопитися, скидалося на страхітливий сон: я втратив роботу, страховки на розбите скло не було — а якщо я його заміню, то не матиму чим платити за житло...
— Вам не можна тут лишатися! — надсаджувала горло гладуха, стукаючи по даху авта.
Тож я рушив — автоматично, мов зомбі. Під супровід рекламних мелодій (навіть не здогадавшись вимкнути радіо) я намагався збагнути ситуацію. То де ж Аліса? Що з нею трапилося? У неї забрали пса — як забирають придбане у кредит авто, коли водій не в змозі виплачувати щомісячний внесок? Отже, лабрадор не переніс розлуки, а інстинкт і зажура привели його до того, хто двома тижнями раніше повернув власниці пса. Він мене обрав.
Звернувши ліворуч на вулицю Сен-Мор, я щосили натиснув на гальма. Посеред дороги, похиливши голову вбік, на мене чекав Жуль. Йому було явно ніяково, але тримався він таки рішуче. Я бачив, як здригалися м’язи на його лапах, як примірявся він до відстані. Аби він знову не застрибнув через віконце, я відчинив передні дверцята. Пес стрибнув так, мов і не він розтрощив скло. Хекаючи, висолопивши язика, він із явним полегшенням роздивлявся мене. Ніби я нарешті второпав, що саме він хотів пояснити.
Я мусив рушати, почувши гудки позаду. Треба було знайти якусь автомайстерню. Попросити оцінити пошкодження і вмовити механіка на кредит. Або ж домовитися з власницею квартири про відтермінування оплати. Зрештою, від самого початку моє життя було суцільним доказом того, що я досить вправно виходжу з найкритичніших ситуацій. Але раніше на моїй шиї не висів лабрадор...
Зненацька мене пройняло найгірше з-поміж припущень. Аліса загинула! Нещасний випадок. Її не помітив якийсь водій. Тож її пса віддали іншому сліпому. А Жуль не зрозумів. Не захотів нового власника. І прив’язався за мене, чіпляючись за пам’ять про неї... Або ж прагнучи, аби я допоміг йому відшукати її. Хтозна, може вона ще жива. Лежить десь у лікарні у комі...