Я зупинився на наступному перехресті. Перед моїми очима купчилися жахливі картини. Линув дощ, заливаючи мою ліву руку. А пес несамовито залаяв на радіо. Та вже за три секунди замовк і обернувся до мене, поклавши лапу мені на лікоть.
«...Мова жестів на службі суспільству. Перебивка. Гучна подія на Авіньйонському фестивалі: вистава RTL».
Я ошелешено зирнув на пса. Тембр, інтонації, звучне оксамитове вібрато життєрадісного дівча... Це був голос Аліси!
Дощ посилився, тож я залишив свою автівку у гаражі Car Glass на площі Республіки. Ми перебігали, перечікуючи зливи, у пошуках автобусної зупинки. Після того, як поліціянти двічі поцікавилися моїм зором, я придбав сонячні окуляри, аби почуватися зручніше із цим собакою. Це було швидше, аніж шукати зоомагазин і купляти звичайний повід, щоби Жуль був схожий на решту псів.
У довідці мені зазначили адресу радіостанції: вулиця Бейяра, 22, восьмий округ. Незважаючи на складну ситуацію, я хотів переконатися, що Аліса жива і виступає в прямому ефірі. Та я був певен: усе пережите впродовж останніх двох годин, знайде логічне пояснення і технічне вирішення. Можливо, псами-поводирями час від часу обмінюються — аби вони не звикали до власника. І з деякими це відбувається не так вдало, як із рештою. З розмови по домофону я зрозумів, що бідолашна тварина розбила скло у моїй автівці лише щоби не повертатися до свого нового сліпого.
На авеню Монтеня Жуль випростався, явно бажаючи вийти з автобуса. Я йшов за ним до вулиці Бейяра — після зливи з-за хмар визирало свинцеве сонце. Жуль радісно і водночас зосереджено біг. Граючись (або згадуючи професійні навички), він вправно оминав калюжі, перевіряючи, аби я не замочив ніг.
— О, та це ж наш Жужу! Що ти тут робиш, га? — зрадів портьє, що стояв біля входу до радіостанції. — Доброго дня, месьє! То це ви його новий власник? Прийшли до Аліси? Чекайте, почеплю вам бейдж. Пес знає дорогу до студії. Обережно, тут одразу сходи! Вони надто круті. Може, вам краще піднятися ліфтом?
Звісна річ, краще ліфтом. Так я буду переконливішим, аніж навпомацки піднімаючись сходами. Жуль і портьє провели мене лабіринтом коридорів, завели до вантажного ліфта та доправили до приймальні. Аби поводитися природніше, я тримав очі заплющеними. Алісі я завжди встигну пояснити необхідність усіх цих маневрів.
— Месьє, але вона у відпустці! — скрикнула секретарка. — Аліса поїхала вчора!
Я ковтнув гірку слину, приховуючи збентеження.
— А може... вам відомо, куди?
— На жаль, ні.
— А номер її мобільного телефону ви можете дати?
— Не дозволяють. Треба запитати у відділі кадрів. Ви їй хто?
Я раптом відчув, як сили знову залишають мене. Сказав, що не варто турбувати кадри, і майже впав на велику червону канапу та витягнув телефон із кишені. Жуль розлігся біля моїх ніг.
— А він швидко до вас призвичаївся! — зауважила секретарка.
Я послав посмішку в пустку і, вдавши, ніби маю спеціальну клавіатуру для сліпих, набрав номер Федерації.
— Доброго дня! ФФТС. Мартина до ваших послуг.
— Перепрошую, я нещодавно телефонував вам із приводу Жуля.
Її голос миттю охолов.
— Так, месьє. Полковник Жуар нас попередив. Є проблема. Не кладіть слухавку, я з’єдную вас із керівництвом.
І вона увімкнула Равелеве «Болеро»[4]. Спочатку я хотів покласти слухавку, аби не чути цей писк, проте конче мусив знайти якийсь вихід. Якщо Аліса вирушила на край світу і ніхто не хотів піклуватися про собаку, то я не розумів, як розміщуся з цим пробийголовою на своїх шістнадцяти квадратних метрах.
— Та дайте мені спокій з цим вашим Жулем! Мартино, я ж вам казав — у мене зустріч! Алло, це доктор Осман! З ким маю честь?
— Доброго дня, докторе. Мене звати Зібаль де Фреж, я...
— Що він вам зробив, га? Вкусив? Обісцяв? Перекинув велосипед? Даруйте, але я щойно гиркався по телефону з одним йолопом несосвітенним! Звісно, собака винен, але це не означає, що я погоджуюсь із цим типом. Та звісно ж, Мартино, хіба ви не бачите, що я розмовляю?! Облиште мене! Що, подає позов? Наберіть нашого адвоката — я пораджуся з ним, коли закінчу тут. Месьє, ви ще слухаєте? Гаразд. Диплом Жулеві видавав я, тож я можу поручитись за нього. У пса просто нервовий зрив, він вам нічим не зашкодить... Що там іще?! От дідько, Мартино, ви можете говорити розбірливіше! Свідок? А я тут до чого? Та він просто з глузду з’їхав! «Навмисно»! Себто це як — «навмисно», га?! Чого він, зрештою, хоче: приспати пса лише через те, що той йому щось потрощив?! Слухайте, месьє, а звідки ви мені дзвоните?