— З радіостанції RTL.
— RTL? Це вам у салоні тату розповіли про Алісу? Недоумки! Коли вже вони мовчатимуть про своїх клієнтів?! Беріть таксі і негайно їдьте на вулицю Баньйоле, 71б! Не хвилюйтеся, вам усе відшкодують! Я мушу оглянути пса. Дякую вам за все! Мартино, розмову завершено, перемикайте на адвоката!
До вулиці Баньйоле ми дісталися напрочуд спокійно. Жуль майже весь час куняв, поклавши голову на мої черевики. А я дивився на нього — і ніби бачив уперше. Бачив у ньому себе. Усі вважали цього пса за нікчему, ніхто не хотів ним займатися. Він був надто далеким від реальності і ніби створеним для того, аби віддано служити, страждати через власну наївність і — замість адаптуватися до навколишнього королівства кривих дзеркал — повсякчас бунтувати. Після потрясіння, пережитого в Орлі, Аліса, напевно, віддала його вихователеві — достоту як Ґвендолін свого часу віддала мене моїй мамі. Вони віддавали, аби отримати когось ліпшого: молодшого, серйознішого, лояльнішого.
Французька федерація товариств собак-поводирів займає відреставровану будівлю колишньої каменярні, дуже подібну до державної лікарні. Мартина — готка, обвішана пірсингом — провела нас до кабінету доктора Османа, велетня-нечупари, що мав вигляд безхатька, який щойно вийшов із поліційського відділку. Він відірвався від кебаба, розкиданого просто на вкритій рештками салату і яєць теці з паперами, підвівся і потиснув мені руку, потім потер чоло Жулеві. Пес радісно заскавучав.
— Лежати! Сідайте.
Ми з псом слухняно виконали команди.
— Через вас я в страшенній халепі! — кинувся він в атаку, вхопивши зубами шматок курки. — Мені потрібна заява, що до старого параноїка ви подалися з власної волі. Він звинувачує мене у недбалому ставленні та нападі — нібито я навмисно дав йому неслухняного пса. Тож пишіть: «Я...» Як там вас звати?
Засвідчивши під диктовку доктора, що не міг утриматися від «громадянського вчинку, побачивши, що пес-поводир самотньо блукав», я запитав у нього про Алісу Ґальєн.
— Після 12-го я її не бачив, але, здається, сил у неї було достатньо. Звісно, розлука з псом її засмутила. І я за це собі докоряю.
— За що?
— Бо я забрав у неї Жуля. Нині псів дуже бракує, а попит великий. Такого надзвичайно здібного пса не можна залишати без справи.
Помітивши моє збентеження, доктор тяжко зітхнув. Потерши носа, він стисло пояснив, що завдяки пересадці рогівки до Аліси повернувся зір — і це найгірше, що може трапитися із собакою-поводирем. Як наслідок — втрата психологічного зв’язку, життєвої основи і статусу домінанта, прив’язаного до потреб інваліда...
Я приголомшено слухав його, розриваючись між почуттями: радістю за Алісу та співчуттям до Жуля.
— Я терміново передав його найменш схожому на Алісу сліпому. Гадав, що, пристосовуючись — а це основа дресури подібних псів — він швидко забуде свою попередню власницю. Не вельми успішно, як бачите...
Запала тиша. Я обмірковував почуті новини. Спершу вони злякали мене: чи є в мене шанси тепер, коли Аліса вже не сліпа? Хоча тоді, у фіакрі, я й змалював їй себе досить звабливим, особливого шарму насправді я був позбавлений. У мене тіло, мов у солдата-вартового — худе і сухе, — і воно так погано поєднується з мармизою люб’язного метрдотеля, що варто мені спуститися до метро, як збираються копи, що з підозрою стежать за потенційним ісламістом.
Я запитав доктора Османа, чи казав він Алісі про те, що сталося з її псом.
— Ні.
— Але ж у вас є номер її мобільного телефону?
— Авжеж. Навіть більше.
Він вийняв айфон із шухляди і поклав його на бювар.
— Вона забула його, залишаючи мені Жуля. Несвідомий вчинок. Це природно, адже вона потребує перепочинку. Того ж дня вона подзвонила мені з радіо і сказала, що заїде за ним, коли повернеться з відпочинку.
— А... вам відомо, куди вона вирушила?
— Ні.
Я взяв айфон, покрутив його, торкнувся екрану. Він не відгукнувся — певно, батарея виснажилась. Я поклав телефон на стіл. Жуль підвівся, дзявкнув із сумом, підійшов і поклав морду на телефон. Пес нервово посмикувався, його хвіст шалено звивався, подих пришвидшився. Запах хазяйки. Він вдихав його з насолодою.
— Я помилився: річ була не тільки в її каліцтві, — зауважив доктор. — Зв’язок між ними значно глибший.
— Що з ним тепер буде?
— Після того, що він вчинив? Я змушений позбавити його кваліфікації. Не помітити перешкоду, залишити підопічного посеред вулиці, утекти, незважаючи на спеціальний повід... Стільки невиправних професійних помилок... Мені не залишається нічого іншого, як забрати у Жуля посвідчення пса-поводиря. І ви можете залишити собаку собі.