— Тобто як — залишити?! Докторе, це неможливо! Мені самому тісно! Шістнадцять квадратів!
— Для Жуля це не буде проблемою.
Доктор нашкрябав щось на папірці і простягнув його мені.
— Вимовте це слово. Ну ж бо — і ви побачите!
Розриваючись між двома абсолютно різними шляхами вирішення проблеми, я пробелькотів:
— Скрутись...
І Жуль миттю ліг, згорбився, зіщулився і згорнувся, мов равлик, якого витягнули із мушлі. Дресирувальник, усміхаючись, простягнув мені другий папірець. Я вже голосніше промовив:
— Не руш!
Жуль застиг і затримав подих. Він майже не дихав — а місця займав не більше, ніж упаковка пляшок Evian.
— Мартина роздрукує для вас список команд. Ось побачите: у Жуля неймовірні здатності до самоконтролю. Навіть коли йдеться про основні потреби. Він уже живе з Вами в одному ритмі, а за кілька днів ви не зможете без нього обійтися.
Тоді я ще раз пояснив, не відводячи очей від очей доктора: Жуль обрав мене як посередника, щоби відшукати власницю — ось і все. Осман дивився на мене, піднявши брови. Я розповів про нашу зустріч в Орлі. Те, як я втрутився, аби допомогти собаці не потрапити до багажу. І як згодом пес перевернув мій фіакр. Доктор замислено почухав потилицю. Тоді схопив паку рецептів, нашкрябав щось і гукнув через перегородку:
— Мартино, замовте їм якомога дорожче таксі, я відправляю їх до Вонга! Хай до другої години прийме їх — його психологічна оцінка пса потрібна мені для адвоката. А рахунок нехай надсилає мені!
— Докторе, заждіть... Я не впевнений, що... можу опікуватися собакою у цей період свого життя... Я просто хотів вам його повернути — ось і все! А більше я нічого зробити не можу...
— Уважніше ставтеся до своїх думок — він усе відчуває! Та погляньте ж, він мало не задихається! Вимовте: «Вільно!»
— Кажіть краще ви.
— Наказ може відмінити лише той, хто його дав. Щодо страхування, то я виписую його на ім’я Аліси — а ви вже з нею домовитесь по її поверненню. Вона з радістю відшкодує усі витрати. Та й вам, я бачу, вона до серця припала... Дорогенький, та це буде для неї найкращим у світі подарунком! І не треба дякувати мені: ми обидва зробили одне одному на послугу.
— Домовилася на 12:15 у месьє Вонга! — кинула Мартина з-за перегородки.
— Галерея Валуа, 102, — усміхнувшись, повідомив адресу доктор. — Скажу вам чесно: ви рятуєте Жулю життя. Якщо копи знайдуть його тут, то миттю відправлять до притулку за спробу умисного вбивства. Еге ж, саме так висловився цей йолоп-полковник у позові! Ось до чого ми докотилися, пане!
Я, сторопівши, не відводив очей від собаки, що, мов паралітик, скоцюрбився на п’ятдесяти квадратних сантиметрах і дивився на мене із невимовним спокоєм. Не в силах стримати співчуття до тварини, я прошепотів:
— Вільно...
І пес вправно розхилився, підвівся, чмихнув і захекав утомлено.
— Любий мій Жулю, ось бачиш, тобі немає чого боятися! — тішився доктор. — Он до якого ти легіня потрапив! Ану ходи, поцілуй мене... Ось так, любчику, так, повір, усе буде гаразд... А що це в тебе таке? Зажди, зажди... дай подивлюся... Повернися, так...
Осман став рачки, відчепив повід і, начепивши окуляри, прикипів до крупу собаки.
— Негідник! — заревів він. — Мартино, негайно покличте Філіппа!
Доктор насилу підвівся, спершись на стіл.
— Нагайкою! Він його бив нагайкою! — репетував Осман. — Не дивно, що Жуль утік! Філіппе, ти тільки поглянь! Я ж не помилився? Негайно роби фото! Мартино, зателефонуйте до «30 мільйонів друзів» — нехай терміново відправлять до Вонга свою команду «СОС-ветеринар», бо інакше полковник оскаржить експертизу, пославшись на конфлікт інтересів! Дякую, дорогенький, бачте — Жуль не помилився, обравши вас. Поки що без серйозної потреби не надягайте на нього нашийник. Мартина видасть вам звичайний повідець, паспорт Жуля та пакет корму для нього.
Я був роззявив рота — та оговтався, коли доктор поклав айфон Аліси до моєї кишені і підморгнув.
— Ви її, певно, побачите раніше за мене. Відповідаю на запитання, яке ви не насмілюєтесь поставити: ні, наскільки мені відомо, чоловіка в її житті немає. Можливо, для вас це зручна нагода...
І, поклавши руку мені на плече — так, ніби бажав мені успіху, — доктор додав:
— І так думаю не один я. Еге ж, Жуле?
Я зиркнув у бік дверей. Лабрадор уже стояв на порозі, повернувши голову у мій бік. Я ще мав час утекти, давши можливість усім цим фахівцям попіклуватися про собаку — але чи міг я вчинити так? Осман засунув повід мені під пахву.