— Цей пес через свою природу, а також через обов’язок і необхідність наділений тягарем душі. Не розчаруйте його.
Я підписав згоду і вийшов разом із «навантаженим душею» псом та пакетом корму для нього.
Реакції мого тіла бентежать мене. Я завжди любила плавати, відчувати шкірою зміну вітру — і розуміти, коли треба повертати, плисти проти хвиль чи прямувати на мілину. А тут мене вперше нудить від моря. Ще один наслідок одужання, про який мене не повідомляли. Відколи ми гойдаємося на хвилях неподалік від берегів Англії, я втамовую нудоту, лише ненадовго заплющуючи очі. Це вже занадто! До того ж я намагаюся приховати це — бо Фред зніяковіє, а подружжя Дафнік засмутиться. Вони так тішилися, запросивши мене відсвяткувати «повернення до світла» на своєму новому двощогловому човні. Тож я ввічливо йойкала перед оббивкою з червоного дерева й тика, сірими вітрилами марки Trianon, схилами численних відтінків зеленого та розкішними заходами сонця. А в санвузлі я виплескувала із себе нудоту.
Дафна набагато вродливіша, ніж я уявляла. А Ніколь — набагато потворніша. Рослава сирена із крижаним поглядом — типова «вобла». Це була ще одна пара, яку тримали разом лише почуття, — пара, яка не зважала ні на різницю у віці, ні на зовнішні дані, ні на оточення, ні на рівень культури. Фред любила навідувати їх — дівчата дуже нагадували нас, тож незвичність наших стосунків миттю зникала. Принаймні тепер я це розумію. Раніше ж я завжди дивувалася, намагаючись збагнути, навіщо їй це, — невже подобається плавати на човні, вислуховуючи пихаті побрехеньки першої та лицемірні нісенітниці другої? Тепер мета Фред здавалась мені очевидною.
А втім, я несправедлива. Посадивши мене без попередження на борт «Дафнік-ІІІ» в Онфлері (після того, як на автостраді вона переконувала мене, що вдалося забронювати готель на день раніше) — насправді Фред піклувалась про мене. Зважаючи на зорові спокуси, з якими я постійно стикаюся після одужання (і не в останню чергу йдеться про гарних чоловіків), вона вирішила не просто повернути мене до того, що здавалося їй нормальним. На думку Фред, мене варто було негайно відірвати від твердої землі та звичного оточення, де буквально кожна деталь перетворювалася для мене на новину і подразник — а отже, конкурувала з нею, Фред. Авжеж, я з цікавістю роздивлялася чоловіків на вулиці, у ресторанах — усюди... Відчувала потребу впізнавати себе в їхніх поглядах, відчувати владу своєї зовнішності, дивитися на них доти, поки вони не опускали очі додолу... Це було сильніше за мене і бентежило не менше, ніж Фред. Атож, я бентежилася, але відчувала від цього втіху. Вимушені страх, полохливість та безпомічне позування перед невидимими спостерігачами поступилися грі у зваблення — і єдиною метою було спочатку розпалити уяву, а потім загасити вогонь.
Я зненавиділа все, що постало перед моїми очима. Зненавиділа гірку недовірливу мармизу Фред — хоч вона й намагалася демонструвати щирість, привітність, розуміння і готовність захищати мене. Зненавиділа зовнішній бік свого життя. Зненавиділа своє зухвале вбрання, свою надто строкату квартиру, а найбільше — примхувату холоднечу своїх картин. Сповнені буйних барв штучні співзвуччя, створені мною на дотик... Кожен відтінок мав власну температуру, лунав на особливій хвилі, яку мені вдалося почути, вловити й опанувати. А що в результаті? Понад десять років моє життя було суцільною помилкою, яка спиралася на хибне уявлення про себе. Мені здавалося, ніби я в змозі передати войовничу радість, яка сповнювала мою вічну ніч. А виходили лише безглузді провокації та безладні гнітючі візії. Побачивши свої роботи, я впала духом. Втратила під ногами ґрунт. Тож коли Фред застала мене за знищенням полотен і викиданням решток у пакети для сміття (разом із моїми квітчастими сукнями), то надумала єдиний спосіб вирвати мене з цього жахіття — влаштувати круїз.
Можна подумати, що, відчаливши, ми зняли всі питання... Роками я шукала підтримки в малярстві. Обожнювала запах терпентини[5], любила відчувати пальцями фактуру фарби, ніздрювату поверхню полотна, масну консистенцію пастелі, зміну температури на своїй палітрі. Мені подобалося прислухатися до розмов відвідувачів виставок, що їх влаштовувала Фред. Я всотувала уривки емоцій — щирих або силуваних, але переважно суперечливих. Мені хотілося, аби мої картини до них промовляли. Проте вони завжди казали те, що я хотіла почути. На свій кшталт переказували тексти із каталогу. О, мадам, ми надихаємося вашою позитивною енергією! Еге ж... Усі ці акваріуми свинцевого кольору, привиди, що горлають розпачливо за наглухо зачиненими вікнами... Я пишалася тим, що на мене вплинув Магрітт, і радо згодовувала глядачам свою версію «Зойку» Мунка. Тож я зненавиділа зболений гнів, що всі ці роки мимоволі виливався з мене на бідолашні полотна. І саме тому я скасувала виставку, яку Фред за підтримки радіостанції хотіла провести у жовтні — так вони планували відсвяткувати «повернення голосові зору».