Після злиття-поглинання та виходу на біржу злиденне ПП перетворилось на траст, де мені місця вже не знайшлося. Коли мова зайшла про «відкати» чиновникам, я виступив проти позиції наглядової ради. Ґвендолін, вимушеній обирати між мною й акціонерами, довелося пожертвувати собою заради інтересів компанії — вона вигнала мене й вийшла заміж за сина власника Terre d’Armor. Тоді вона злилась на мене за це. Звісно, «мадам де Фреж» звучить престижніше, ніж «мадам Ле Клуз», однак її новий статус національного лідера з виробництва дієтичної свинини вимагав радше союзу із шинкою, ніж із арабом-вегетаріанцем. А ревнощі виробника шинки, його відданість ідеалам Ле Пена та колосальний вплив на Ґвендолін довершили справу.
Коли вона викреслила мене зі свого життя і своєї компанії, позбавивши винаходу, та ще й звинувативши в спробі продати його конкурентам (цю кумедну справу змайстрували її адвокати), я закляк, ніби потрапивши в крижану пастку. Я зіщулився у своєму наметі, відчуваючи, як крижаніють серце і почуття. Більше не вірив нікому, не мав бажання боротися — вважав, що це безглуздо, адже я просто нікчема...
Дивно, але ми з цим псом неймовірно схожі. Оббрехані, звільнені, покинуті, непотрібні... І все ж готові бігти вперед — як раніше. У разі потреби ладні з неба місяць зірвати! Пес це відчув. Пес мав рацію, обравши мене.
На вулиці Амстердама мене до тями привів дзвінок. Це була Кумба, сусідка. Вона вибачилась — і негайно осипала докорами: минулого вівторка я погано закрутив кран. Пральна машинка щойно затопила мене, тож вона сумнівалася, чи варто полоскати — адже паркет був доволі пористим, і могло просочитися ще більше води.
Я мало не попросив водія розвернути машину. Проте Жуль — за висловом доктора Османа — «потребував оцінки психолога». До того ж, висновок щодо поганого поводження дозволить собаці уникнути звинувачень у спробі вбивства господаря, позбавлення сертифікату і присипання. А мене — покарання за переховування небезпечного пса. Я запевнив Кумбу, що згодом буду. Оскільки вона мала дублікат мого ключа, я попросив її накинути на безцінний почет Абд аль-Кадіра занавіску із душа, заспокоїти мадам Бертон та починати прибирати воду.
— Отак завжди! — зітхнула Кумба.
Таксі проминуло вокзал Сен-Лазар — аж раптом Жуль прокинувся і скочив мені на груди, загавкавши.
— Що, приспіло йому? — занервував водій.
Я заспокоїв його: у подібних ситуаціях пес мав поводитись інакше. Я запропонував Жулеві пригорщу корму із пакету Pedigree PAL. Та він загавкав іще гучніше і лапою вдарив мене по нозі. Водій свердлив мене поглядом у дзеркалі заднього виду. Мені довелося витягнути з кишені виданий Мартиною список чарівних команд.
— Тихо!
І пес одразу замовк, кинувшись вилизувати вікно так люто, ніби хотів розтопити скло.
— Гей, обережніше! — гукнув таксист, загальмувавши на світлофорі.
— Замри!
Жуль миттю припинив лизати вікно і обернув до мене повний благання погляд.
— Якби ж то дітей можна було так дресирувати, — збентежено пробелькотів водій. — У мене чотири доньки...
Я попросив його почекати нас трохи. Схопив повід і відчинив дверцята. Серце мало не вистрибувало із грудей. Жуль пулею вилетів із таксі і прожогом кинувся у вокзал, розштовхуючи багаж, дітлахів і продавців підробних «Ролексів». Ледве втримуючись, аби не впасти, балансуючи на протилежному кінці поводу, мовби на водних лижах, я довірився нюху і впевненості собаки. Хтозна, можливо, Аліса вже повернулась? Або тільки сідала на поїзд? Можливо, через неймовірний випадок, через збіг, гідний теорії Юнга, ми проїздили повз цей вокзал саме у час відправлення її поїзда?
Жуль затягнув мене на ескалатор. І, не вагаючись, ринувся вгору сходинками. Пес раптово зупинився перед колією № 26. На табло не було зазначено нічого. За мить, опустивши морду і внюхавшись, Жуль став виписувати по безлюдному перону криві — певно, відстежував слід від калюжі до калюжі, від стовпа до стовпа. Раптом зупинившись і піднявши одну з передніх лап, він уп’явся очима в рейки, поміж яких гасали щури. І всівся, ніби чекаючи свого поїзда — спокійний, із висолопленим язиком. Жуль скоса зирнув на мене — і я сприйняв це як запрошення чинити як він.
До нас підійшов охоронець — він повідомив, що доступ на перон дозволений, лише коли на головному табло з’являється повідомлення про поїзд. Я запитав, який наступний поїзд очікується на цій колії.
— Зазвичай це 26-й, до Довіля. Наступний прийде за двадцять п’ять хвилин і вирушить о 13:17.
Довіль[7]... Отже, туди вона подалася відпочивати? Туди вона зазвичай брала із собою Жуля? Я шукав відповідь у очах пса. Але знаходив там лише спокій і мало не дрімоту. За кілька хвилин я був змушений нагадати Жулеві, що ми маємо зустрітися з лікарем, після цього я повинен кинутись у бій із потопом на Монпарнасі.
7
Довіль і Трувіль — популярні курортні містечка на березі Ла-Маншу. Перше буквально переходить у друге.