Выбрать главу

Фред спустилася до каюти і поцілувала мене у вушко.

— Любасику, то ти вийдеш? Бо вони вирішать, що ти за щось злишся на них.

Що це за нове прізвисько — «Любасик»? Певно, старе — «янголятко» — вже не в’яжеться з поглядом, яким я постійно ніби вивчаю Фред.

— Ходімо! Поглянь — сонечко вийшло! Хоч трошки свіжого повітря вдихни! Пограймо з ними хоча б разок — це буде ввічливо. Дафна приготувала для тебе «мангеттен».

Я на це відповіла, що більше не хочу їх бачити.

— І мене теж?

— Певно що ні!

— Хотілося б вірити, Алісо.

І Фред вийшла, грюкнувши дверима каюти. А я вже за хвилину, склавши списані аркуші до сумочки, піднялася на палубу. Мусила. Що більше морських миль ми долали, то похмурішим ставав мій настрій — тож для бідолашних моїх супутниць єдиною перевагою мого одужання була унікальна можливість нарешті зіграти в белот учотирьох.

Кабінет Еріка Вонга розташовувався в одній зі старезних будівель, що обступили садок Пале-Рояль. Водій висадив нас на вулиці Монпансьє, і довелося переходити сквер, аби потрапити до галереї де Валуа. Попід величезним порталом із номером 102 я намагався відшукати відповідну табличку або ім’я біля кнопок домофона. Нарешті натиснув на клавішу п’ятого поверху — поруч було намальовано саламандру.

Двері, клацнувши, прочинилися. Жуль підштовхнув їх головою, притримавши — його професійні звички часом нагадували галантні манери. Потім він повів мене у прохолодну темряву холу, став на задні лапи, поставивши передні на мережану решітку клітки ліфта. Жуль шукав кнопку. Однак це була інша, новіша система, тож пес лише дряпав кігтями по холодній поверхні. Замість нього ліфт викликав я. Жуль опустився на чотири лапи й відвернувся від мене. Явно образився. Коли я відчинив дверцята ліфта, він уже піднімався сходами.

*

Гострі шпильки, біла блузка з глибоким декольте, товстий шар макіяжу — секретарка нагадувала медсестру з порнофільму. Вона привіталася з лабрадором — і вже тоді звернула увагу на мене.

— Доктор Осман пояснив мені терміновість вашого візиту. Метр Вонг прийме вас між Ясімом і Шоколадкою.

Вона промовила це так милостиво, що мені залишалось лише гаряче подякувати. Секретарка провела нас до зали очікування — колишнього будуара кокетки початку минулого століття; за скляними вітринами пишалися праці Вонга французькою, англійською, російською і китайською мовами; було зазначено ціни. «Тварини говорять з нами», «Як зрозуміти свого кота», «Духовний всесвіт вашого пса», «Розмова із птахом»...

Я примостився на єдиному вільному місці — величезному червоному оксамитовому пуфі з пишними облямівками; з одного боку на плечі вишукано вбраного старого сидів папуга на повідку, з другого — притиснувшись до правої ноги пані у паранджі, тремтів чихуахуа. Лабрадор, скрутившись біля моїх ніг, став нервово шкрябати шовковий палас, усіяний плямами сцяк.

— У вашого теж стрес після пологів? — поцікавився мій сусіда. Його строкатий піджак дуже личив до пір’я птаха.

Аби не гаяти часу, я відповів, що Жуль втратив дорогу йому людину. Старий — зігнутий, мов матадор, — ніби не почув моєї відповіді і взявся розповідати про те, як йому важко порозумітися із папугою.

— Ну ж бо, Шоколадко, привітайся з месьє!

Птах, не проронивши й звука, підняв лапку і пошкрябав дзьоб.

— Ось бачите, — похитав головою старий. — Він замкнувся в собі. Став соціопатом. Я ставлю йому улюблених співаків — але даремно, він імітує тільки скрипіння дверей.

Я співчував мовчки. Навпроти сиділи заплакана дівчина з хом’яком, який стиснув у зубах її палець, та відомий актор (його імені я так і не пригадав) із левреткою, що нашорошено визирала з-під стільця. Сіамський кіт у всіяному перлинами нашийнику намагався подерти костюм своєї господарки, марно тягнучи лапку з-за ґрат розкішної клітки марки Louis Vuitton. Складалося враження, ніби всі вони — господарі та їхні тварини — прийшли до психолога вирішувати подружні проблеми.

— Ви вперше у Вонга? — з недовірою поцікавився старий із папугою.

Я із зажурою похитав головою.

— О, це найкращий фахівець із поведінки тварин у Європі! Я сам із Лозанни, буваю тут раз на тиждень, однак минулого місяця він особисто приїхав, аби проконсультувати мого коня. Анґерран Болотний, двічі отримував кубок Тріумфальної арки[9]! Аж раптом перестав підпускати до себе їздця. Зрештою, з’ясувалося, що це було просто непорозуміння. Ми приділяємо своїм думкам замало значення!

вернуться

9

Кубок Тріумфальної арки — престижні кінні перегони, що існують з 1920 року, і відбуваються щорічно у жовтні на іподромі в Лоншані під Парижем.