І Вонг, глибоко зітхнувши, склав руки перед носом.
— Схожу проблему — я називаю це явище «абандонитом»[12] — має папуга, який чекає своєї черги. Відколи його самичка знеслася, птахів розлучено, вони не бачаться, а власник так пишається цим новонародженим, що геть занедбав Шоколадку. І папуга відповідає йому тим самим. До слова (і це зовсім не лікарська таємниця), власник Шоколадки — колишній жокей. Він сердився на свого коня, бо був уже не в тому віці, щоби його сідлати. Тож усю свою вимогливість він переніс на бідолашного папугу, ніби хотів, щоби того вписали до «Книги рекордів Гіннесса». Авжеж, Шоколадка — дуже здібний птах: аби догодити господареві, він вивчив три тисячі слів, та відколи перестав бути центром усесвіту, влаштував жокеєві безмовний страйк.
— А я тут до чого?
Вонг трохи помовчав — ніби не без зусиль виводив себе з тваринної логіки, аби спуститися на нижчий рівень людських думок. Відвівши від мене погляд, він пробурмотів:
— Пес, який бачив за неї.
Він повернувся до свого столу, сів, відкрутив ковпачок з масивної ручки Montblanc і вийняв чистий бланк.
— Залишений лабрадор, який навчає людину, аби повернути собі свою колишню підопічну сліпу. Кращого початку годі й бажати! Унікальний випадок! Гаразд, я спробую йому допомогти.
Я думав, що він заповнює рецепт — а насправді він робив нотатки для своєї наступної книжки. Жодної поради для вирішення проблем Жуля від Вонга я не отримав — однак цікавий сюжет він знайшов!
— Слідуйте за його інстинктом, відповідайте на всі його очікування — і він більше ніколи ні на кого не нападе, — виснував лікар за три хвилини, знову закрутивши свій дорогезний Montblanc. — І не забувайте, що будь-який лабрадор — це передусім мисливець! Гонча. Він веде вас до своєї хазяйки. Не розчаруйте собаку — і тримайте мене у курсі.
І я пішов, так і не зрозумівши, з ким зустрічався: з управним шахраєм, геніальним медіумом чи звичайним пристосуванцем у вічних пошуках натхнення. Однак Вонгові вдалося створити між нами новий зв’язок: Жуль також мав перетворитися на книжкового персонажа. На плід уяви сторонньої людини. Коли я надихнув свою матір на роман, він розійшовся накладом шістдесят тисяч примірників — і це був найбільший успіх у моєму житті. Зважаючи на авторитет автора, пес, без сумніву, мав перевершити мою славу.
Ми повернулися до таксі, яке чекало на нас. Водій відклав кросворд і запитав, куди їхати далі. На лічильнику світилася загрозлива сума — вісімдесят чотири євро. Перш ніж дати відповідь, я перевірив, чи Федерація оплатить цю поїздку.
На Термопільській вулиці я чекав найгіршого — і мої сподівання було виправдано.
— Яка прекрасна ідея — завести собі лабрадора, — пробурмотіла Кумба. — Ці пси обожнюють воду!
І Жуль справді радо допомагав нам: пірнав у калюжі і витирав своєю шерстю паркет. Ми розважались — аж поки не заявилась мадам Бертон. Господарці (що прикрасила себе трьома бігуді такого ж барханового кольору, що й пеньюар) спала погана ідея піднятися до нових пожильців разом із котом — аби вберегти його від крапель, що просочувалися зі стелі. Щойно побачивши пса, кіт, зашипівши, роздувшись і наїжачившись, стрибнув на нього.
Жуль злякався. Кинувся вбік до журнального столика, потягнув захисний чохол, скинув на підлогу всіх вершників, потрощив бедуїнські намети, дюни зі склопаперу та пластикові пальми. Він ніби по-своєму витлумачив взяття в полон почту Абд аль-Кадіра військом герцога Омальського. За якихось три секунди безцінний макет потонув у воді, паплюжений котом і псом, яких ми з Кумбою намагалися розвести — остаточно знищуючи те, що залишалося від месьє Бертона. Коли ж нарешті досягли бажаного миру між тваринами, побачили вдову, занімілу над руйновищем.
Що було далі? Швидка допомога, реанімація, поява власника будинку, який із подивом дізнався про моє незаконне перебування в одній із квартир, його відмова взяти до уваги вже виплачені готівкою чималі суми та вимога негайно звільнити приміщення під загрозою не лише викинути геть силоміць, а й подати скаргу про утримання притону і псування майна. Кумба погрожувала проклясти власника аж до п’ятого коліна — та це не допомогло. Він викликав поліцію.
Авжеж, я міг би спробувати домовитися, виграти день чи два. Принаймні на одну ніч він погодився б точно. Але навіщо? Я не та людина, яка випрошує. Коли Ґвендолін звільнила мене, я залишив свій кабінет за п’ять хвилин, забравши звідти тільки комп’ютер. До того ж не варто було порушувати наполегливу стихійність цього дивного дня. За кілька годин я втратив місячну зарплатню та помешкання — власне, на нього й мали піти ті гроші; отже, певна логіка у подіях спостерігалась. Мені здавалося, що мене кликала інша доля.