Усе починалося, мов здійснення давньої мрії. Заспокійливі радощі тата в аеропорту. Поїздка його новим джипом, що має підвіску набагато кращу, ніж попередній. Обід на терасі шале, сповненого спогадів, серед яких переважали спуски схилами Вальберґа, де я буваю переважно взимку. Залізобетонна впевненість доктора Пйоля — колишнього маминого залицяльника. Облаштування у палаті університетського шпиталю, де я весь час відчувала доторки сонця до шкіри. А найбільше — спокій Жуля, що знав: білі халати довкола мене для нього означають одне — відпустку. Це було важливим етапом його дресури, намертво закарбованим у свідомості відповідального пса-охоронця. Він умів передавати обов’язки. Я потрапила до добрих рук, поводилася слухняно, лежала у ліжку — тож він міг разом із татом та його новою подружкою повіятися на купання на пляжах Кань-сюр-Мер та скелястих урвищ річки Чан; а мною тимчасом опікувалися білі халати.
Операція пройшла найкращим чином. Жодного болю, жодної побічної дії. Того ж вечора я могла розрізняти рухливі форми. А о шостій ранку медсестра прибігла на мої зойки. Запинаючись, зарюмсана, я кричала, що стіна навпроти — бежева, а на прямокутній картині зображено коня на смерканні, і що кінь — рудий, рудий, рудий!.. Цілий потік інформації, стримати який було неможливо, вилився у нервовий зрив. Транквілізатори помалу повернули щастя, яке насправді переповнювало мене, і життя знову набуло барв, яких — у рік, коли здавала іспит на бакалавра — мене позбавив сплеск кислоти.
Однак справжнє страхіття почалося наступного дня. Результати аналізів та досліджень показали значне просування вперед — як щодо зору, так і щодо психологічного стану, — тож доктор Пйоль вирішив виписати мене, незважаючи навіть на піщинки, які з’являлися в полі зору, коли я забувала вдягнути темні окуляри. На стоянці шпиталю тато бавився з Жулем. Коли тато побачив мене, то зробив річ, яка мене вразила: кинув м’ячик мені, а не псові. І я схопила іграшку на льоту. Тато радо стрибнув мені на шию. А Жуль сторопів. Я дивилась йому просто в очі, усмішка закам’яніла на моєму обличчі. Я опустилася перед собакою на коліна.
— О, мій любий песику, який ти прекрасний! У тисячу разів прекрасніший, ніж я уявляла...
Але він відступив, підібгавши хвоста. Я мовчала, затамувавши подих і розкривши обійми — запрошуючи Жуля підбігти до мене. Кілька секунд він тремтів, потім дуже повільно наблизився з ледь чутним гарчанням. Я не рухалася. Спостерігала за тим, як він обходив мене, як принюхувався сторожко. Вдихнувши запах, він висолопив язика, щоби лизнути мене, проте одразу забрав його, не наважившись на контакт. Очима Жуля пропливав океан суперечливих відчуттів — і від цього його тілом бігли дрижаки. Раптом я згадала Рене — кур’єра з радіокомпанії. У нього був рак горла, і коли Рене повернувся після курсу хіміотерапії, старенький спанієль не тямив себе від радощів, поки не почув голос хазяїна. Це була інша людина. Авжеж, спанієль упізнав хазяїна, його запах, поставу — проте це була інша людина. Мій лабрадор переживав такий самий шок. Аліса могла пересуватися самотужки, відчиняти двері без його допомоги, ловити на льоту м’ячик, дивитися просто в очі — ні, це вже була інша Аліса.
Жуль прожогом кинувся до джипа, почав дряпатись у дверцята. Тато похапцем прочинив для нього багажник. І пес пірнув у нагромадження вудок, ласт і сачків — о Господи! — забуті назви, барви й обриси цих речей раптом спливли в моїй пам’яті... А Жуль тимчасом чимдуж повернувся до мене, затиснувши у зубах повід. Пес поклав його мені під ноги. Не жертовно чи виконуючи певний обряд. Ні — це радше скидалося на наказ.
Я підібрала повід, навпомацки причепила його, намагаючись повторювати жести, які були притаманні мені раніше. Підвелася в очікуванні, дозволила Жулеві провести мене до авта. Його хвіст рефлекторно гойднувся тричі, а потім ніби приклеївся до лівої задньої лапи. Міцно вчепившись у повід, я заплющила очі — так було значно простіше. Пес провів мене до пасажирського сидіння. Я шукала ручку дверцят, мацаючи з хибного боку. І він писком спрямував мою руку.
Наступного дня, прокинувшись, Жуль начебто забув про вчорашній випадок. Це було ніби поганим сном. Однак те, як я пестила пса, не маючи змоги не дивитися просто на нього, знову занурило його у нову реальність. Він зістрибнув з ліжка і скрутився в своєму кошику.
Витягнути його звідти не вдавалося нічим. Ні ароматом барбекю, ні сусідським котом, ні брязкальцями. Світ мовби втратив правила, і Жуль не хотів нічого відчувати, бачити й чути. Лише посеред наступної ночі він наважився підлізти під мою ковдру. І я, заплакавши, обійняла його. Я казала, що це досі я, що так само люблю його, що зі мною трапилося дещо надзвичайне, проте це не вплине на наші стосунки. Казала і знала, що брешу. Бо не погоджуся знову осліпнути, аби повернути собаці втрачений сенс життя.