Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.
— Загадай щось, Іване, — сказав Гаврило, — а як оцей Тринитка відгадає, то їй–богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину — такий же він догадливий, хай йому біс!
— Та хіба то довго? — смачно затягнувся хорунжий димом. — Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре — і кості його не погребоша?
— Ілля–пророк! — випалив молодик.
— Бабзделя ти! Та то ж горщик, — захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: — Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп’ячі?
— Дівчачі — білі… — невпевнено відказав Панас.
— Пане курінний, — повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. — Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.
Курінний не відповів, а невгамовний Саранча — знову до Тринитки:
— Звідки ти такий приплентався?
— Та ж казав уже — зі Слобожанщини…
— То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?
— Річку Мерлу знаєте? — вже посміливішав юнак.
— Та знаю.
— А Мжу знаєте?
— Теж знаю…
— А Василя на прозвисько Лопата чули?
— Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.
— То це я його приймак.
Тепер розсміявся курінний.
— Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.
Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.
— На вже, цмуляй. Заробив!
Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.
— Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!
Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.
— Чого це Лантух та коло перед радою скликає? — підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.
— Ба… Чомусь–то вже з’їхалися старшини спозарання цього року, — відказав хтось із сутінків. — Гомонять, Калниш позвав.
— З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.
— Вибирай — не вибирай, — прогундосив той же голос зі сутінків, — а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.
— Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, — позіхнув Саранча. — Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.
— Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, — озвався Панас Тринитка. — Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш — буде на столі книш.
— Журавель у небі, а його скубуть, — повернувся від кабиці кашовар. — Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.
— Де гайдамаки, а де забродні — то ще треба вміти розпізнати, — втрутився Скирта. — А Калниш — дбалець. Його й вибиратимемо.
Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.
А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.
«Знають чи не знають? — водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. — А може, краще відкритися одразу — мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»
Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в’юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий велерозумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса — видимо, злий.