— А щоб тобі Бог снився та хліб родився! — полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.
— Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?
— Тьху, пипоть тобі на язик, — уже сердився Кулябка. — Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.
Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про діло, та останні слова Кулябки здивували його: він ходив чимало по Запорізьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.
— А ті степи були безлюдні? — спитав наївно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.
— Ти гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?
— А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…
Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.
— Їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.
— А я вже наївся, — сказав Сисой і вийшов з–за столу.
Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.
— Іван у город подався, — відповів полковник, — ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.
Юнак нахилився вперед здивований.
— Я маю честь бачити Григорія Лантуха?
— Он як воно діється, Петре! — сплеснув у долоні Кулябка. — Ти спитай його за королів та короленят — усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.
Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.
— Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?
— Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…
Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.
— Тю–у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько–мати?
— Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.
— Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! — ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.
— Он які вони, — зітхнув перегодом Кулябка. — Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв — тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по–чужинецькому…
Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:
— Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.
— А розтрачене — то чиє вже буде?
— Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по–козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.
— Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, — мовив Калнишевський. — До січової канцелярії і газети французькі, й бомаги всякі, по–чужому писані, приходять, а ти б їх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до січової школи. Чи не думаєш ти, що мудрі голови потрібні й в Україні?
— Що вдієш, коли багатьом захотілося римлянами стати, — почувся голос за хвірткою. Високий худорлявий чоловік, років під п’ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками.
Кулябка почимчикував до воріт, перехиляючи голову, та впізнати пришельця не міг, хоч той усміхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тоді непрошений гість відхилив хвіртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сів на лавицю. Ніхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сів, уламав шмат хліба й почав їсти.
— Зголоднів я та й подумав, що хто–хто, а полковник Кулябка, якого я пам’ятаю ще з того часу, коли він лубенським обозним був, нагодує козака з Чорнуської сотні.
— Григорію Савичу! — скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацької звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столі.