«Куди йдете, козаки?»
Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп’є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок–підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин — то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки–но виглянуло, а намулистий брід уже грасують коні, і бурхає чорна жужма з–під копит — то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.
«Куди ви їдете?»
Лине вслід за ними затужений хлоп’ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу–річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.
«Дайте тютюну…»
«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого ти такий обідраний?»
«А куди ви їдете, панове молодці?»
«Де Луг–батько і Січ–мати!»
«Візьміть мене із собою…»
«Нехай тебе задні візьмуть».
А останнім їхав сотник, і пастушок таки побіг за ним — і череду, і матір покинув, — сотник узяв його в сідло, мов бранця.
«Хочеш бути джурою в мене?»
Бігли роки, бігли коні, метушилися люди на великій землі, кожен хотів узяти її багато, а діставалося рівно стільки, скільки міг собою закрити; ріс молодий джура, мудрів київський спудей, мужнів козак, владності набирався старшина козацький, приймав булаву полководець… І раптом хтось ударив його під коліна й наказав знову джурою бути, і всіляко було джурі — як козакові Панасові Тринитці в кошового отамана.
Обвішаний здобитами, умудрений хитрощами, впертий і настирливий джура…
Завихорив вітер, скрутив у джгута снігову завію й ляснув старого царського джуру боляче по обличчі, схарапудився кінь і пішов клусом, а хтось іззаду — патлатий нечоса в білих рукавичках — кричав навздогін:
— В каре! В каре! В каре!
Наступного дня після страти Пугачова Павло Любимський зайшов до аристократичної остерії у Китай–городі. Замовив вина і, зрідка підносячи кухля до вуст, неспокійно поглядав у вікно. Коло зімкнулося, залишився один вихід. Сюди повинен зайти француз — юрист Шарль. Учора зустрівся з парижанином перед Кам’яним мостом. «Спробуємо, — сказав Шарль, — коли є така потреба. Пашпорта можна виробити в посольській місії».
Парадокс: колись вирушав із Франції шукати свою батьківщину і, знайшовши її, до тієї ж Франції утікати мусить. Але тільки на цю країну надія. Вона бубнявіє революційною мислю, як брость у березолі.
Певно, не треба було вчора заходити до Новикова. Шпик, безперечно, стежить за Любимським… Але кажуть, на одному місці ніколи не повторюється одне й те ж. Тут, у цій остерії, його колись уже арештовували. Отже, цим разом усе повинно обійтися добре. Аби тільки Шарль скоріше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волі.
Крізь вікно видно на тому боці вулиці низький кам’яний будинок. Там живе історик Гедгард–Фрідріх Міллер, автор багатьох праць з історії Московії, Сибірського царства, а також козацтва. Тепер він пише президентові Іноземної колегії
Микиті Івановичу Паніну «Роздуми про запоріжців». Новиков вважає цю працю прокурорським актом. Невже так скоро — відразу після турецької кампанії — уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…
Любимський нервово стискає кухля в долонях, і пружну стрічку настирливої думки: «Чому його ще нема?» — пронизують недоладні згадки, щезають і знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаїтити тягучий час чекання.
«Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собі книжка, рукою писана?»
Це київський митрополит, опікун академії Гавриїл Кременецький.
«А що, вже з’явилися оди, присвячені нашій благодійниці?»
«Ви зухвалець, я це знаю з опінії, яку дав на вас інспектор козацького земляцтва у Страсбурзі. По неділях відмовлялися читати в церкві «Апостола», серед земляків проповідували догмати, неугодні православній вірі. Я не про оди, присвячені її величності… А ось такі слова: «Коли б хто–небудь копнув п’ядь землі на місці Таємної канцелярії, то ударила б з неї фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?
Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думці до тридцяти… Нема.
«Я прийшов до вас, ваше преподобіє, не вислуховувати подібні слизькі розмови, а дізнатися, чи надасте ви мені клас французької мови».
«А ці крамольні вислови доволі близькі за своїм змістом до однієї промови, виголошеної у Грановитій палаті на Комісії нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуєте собі, хто її виголошував? Таємна експедиція ревно зацікавилася… А та книжечка во мнозіх списках — не хвилюйтеся, почерки розмаїті — блукає серед спудеїв. У нас уже вилучені, а от у Московському університеті один спіймався…»