— Пане Міллер, — відповів товстолиций, меланхолійний на вигляд добродій. — Я вас знаю як доскіпливого історика, і тому мені потрібна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обійтися. Я вас розумію… Придворний історик, у шані, а тут — мало що не крамола. Зрештою, я й міг сподіватися на вашу відмову. Ви чужинець, що працює в Росії, але її не знає і тому не вболіває за її долю. Що ж, на тому ми й закінчимо нашу розмову. Читайте собі «Всяку всячину» Козицького — нею опікується сама цариця, а та «Всячина» дає поради цілком аналогічні до тих, які ви мені тільки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкається пороків суспільства, а показує приклад в образі людини досконалої.
— Я б не сказав, що «Всяка всячина» тільки медом мастить…
— Ні, ні, що ви! Ось в останньому, здається, номері… Не читали? Дуже сміливо сказано: «Багато молодих дівчат панчіх не підтягають, а сідаючи, ногу на ногу закладають, через що підіймають спідниці так високо, що іноді і сіє побачити можна…»
«Це ж Новиков! — зорієнтувався Любимський, та не підводив погляду, потупив очі в тарілку, їв. — Але я його вже звідкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зі секретарів на Комісії нового уложення…»
Міллер збентежився. Він ніяково глипнув на сусіда, оглянувся по боках і проказав тихо, поклавши руку на рамено співрозмовникові:
— Ви, гер Новиков, не розумієте одного: міць нашої держави в однодумстві. Дарма корите мене, що я не патріот Росії. Я більше хочу їй добра, ніж ви, таж ваші журнали просто закликають, ну… до бунту!
— Однодумства принижених і тих, хто принижує, не буває, пане Міллер. Ви подивіться, як закріпачують усю Росію з краю в край. Кріпосництво, мов чума, повзе на здавен–давна вільний південь… — Новиков скосив очима на сусіда і продовжував уже по–німецьки: — А ви, пишучи свої розправи про запорізьких козаків, сприяєте їх закріпаченню. В ім’я чого? Нині Росія воює з Туреччиною. Хто допоміг здобути блискучі перемоги в Чесменській бухті, під Ларгою і Кагулом? Козаки. Чи воювали б ці самі люди так героїчно, якщо б вони були кріпаками? Чи вигідно Росії перетворювати лицарів, вірних престолові, в рабів? Раб за кайдани воювати не схоче…
— Ого! — Міллер у подиві відкинувся на спинку крісла. — Ваші погляди, бачу, надто крайні, гер Новиков. Бог мені свідком, я не чекав… Таж ті так звані Запорізькі Вольності вже давно не повинні існувати — як поганий приклад народам імперії. Хто ж ті козаки? Вони вважають себе окремою народністю і знати того не хочуть, що історія їхня створилася штучно, а насправді є похідною від історії російської монархії. Я об’єктивний історик, і тому не отверзуться мені уста називати цей набрід військом. Лицарі! Вони ж заманюють до себе підмовою й обманом не тільки малоросіян, а й татар, великоросів, іудеїв — дезертирів і злодіїв, — яким дають притулок і зброю. Це розгнуздані й різновірні нероби, що не орють, не сіють, а грабують і ніяких писаних законів не мають.
— Брешете! — пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський підвівся, повторив: — Брешете, чужинче! Обливаєте болотом лицарство, що пліч–о–пліч із московськими полками проливає свою кров на морі й на суші. Писаних законів не мають? А про універсали Богдана Хмельницького ви, історик, ніколи не чули?
Стриманий Міллер намагався зберігати зовнішній спокій, він підносив до очей пенсне, проте пальці не хотіли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й теліпалося на камзолі.
— Яке нахабство, — прошепотів історик. — Не відрекомендувалися, хто ви такий, і втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…
— Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.
Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.
— Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, — звернувся Мілер до Новикова, — про розгнузданість цього люду, позбавленого будь–якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.