— Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.
Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.
У земському дворі його тримали недовго. Обер–поліцмейстер пошпортався в паперах, звірив прізвище затриманого зі списком підозрілих, приглянувся до його обличчя і попередив:
— Не буянь, не богохуль і не крамольствуй. — Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав півголосом: — Пан Міллер до самої цариці вхожий!
Ні, ні, треба бути спокійним, на одному місці два рази те саме не відбувається. Шарль прийде…
«Павлику, Павле!..» — «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».
Вчора… Після розправи на Болоті болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимує цього року в Москві — його запросили вступити до Вільного російського зібрання при Московському університеті. Новиков вийшов до вітальні в теплому ворсистому халаті, неспокійний, стривожений. Невизначено показав рукою на крісло, а сісти не попросив. Сказав тихо:
— Я до ваших послуг…
Любимський зам’явся. Він побачив Новикова іншим — зляканим. «Живописець» закритий, а тепер — Пугачов…
— Миколо Івановичу, — промовив, — я у вас нічого не хочу просити. Я тільки що звідти… Ви не знаєте мене, хоч були присутні при нашій «дискусії» з Мілером. Пригадуєте, що в 1767 році на одному зі засідань у Грановитій палаті, коли черговим генерал–ад’ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офіцерів для редагування письмових справ…
— Так, так, я був секретарем Комісії. Вас я упізнав ще тоді, в остерії. Та що ви хочете мені сказати?
— Я тільки що з Болотної площі. Хотів побачити вас.
— Навіщо це вам? — неохоче відповів Новиков. — Бачите, що робиться. Я мимоволі згадую слова Міллера: «Ви кличете до бунту». До речі, він пише для його сіятельства Паніна прокурорський акт про запоріжців… Мене теж злякав бунт Пугачова. Стільки крові… Я не підозрював, що моя мирна критика пороків суспільства піде в унісон з кривавим розгардіяшем.
— Шкода, що відступаєте, Миколо Івановичу. В Росії є і Хераскови, і Сумарокови. А Новикових не густо.
— Я не відступаю. Я тільки побачив, що нічого вдіяти не можу, а себе і сім’ю свою погублю. За панування самодержців важко що–небудь писати: усе стає таємним, крім брехні. Здавалося, освічена імператриця, «Наказ» на підставі праць Монтеск’є, Комісія нового уложення… А то… Всі вони собаки, на яких начеплено європейські намордники, та собачі натури не приборкано. Я шукаю виходу. Чи знайду його серед масонів — не знаю. Але мушу знайти місце, де б я міг зібратися сам зі собою зі своїми думками й відповісти на безліч питань, що мене мучать. А ви куди йдете?
Любимський не відповів. Розкланявся, а на порозі повернувся, сказав:
— Проклався вододіл у нашому суспільстві, і людність топче дороги врізнобіч. Одні йдуть уторованим легким шляхом — до неминучої безодні, якої, можливо, ще й не видно; цим добре: вони мають що їсти, а сумління їх не мучить, бо його в них немає. Інші протоптують тільки п’яді, вони голодні, вони горді своєю совістю, проте мусять сходити зі шляху або ж падати. Але ті п’яді нового шляху вони таки протоптали, і від останнього дюйму підуть інші. Спасибі вам скажуть люди за першу п’ядь чесної і першпективної дороги.
Біля парадних дверей будинку стояв якийсь чоловік. Його обличчя не було видно, він заслонився газетою «Санкт–Петербургские ведомости».
«Шпик, — зрозумів Любимський. — Тільки за ким шпигує: за мною чи за Новиковим?» Вертатися не було куди, зрештою, стало байдуже. Приглянувся до титульної сторінки — газета стара як світ. Він тицьнув у неї пальцем, продерши дірку, і сказав сторопілому конфідентові:
— Давно студіюєте це число? Радив би вам купити свіже, коли маєте таку звичку — читати газети коло під’їзду славного журналіста Росії.
І пішов, не оглядаючись.
«Скільки їм платять?» — подумав тепер Любимський. Цієї миті він звернув увагу на чоловіка, що сидів за столиком у кутку. Невже?.. Треба вислизнути… Але таки цікаво, скільки він отримує за свою собачу службу? Підійти і спитати? не дурій, Павле… А може, він це робить з переконання? Адже їм втовкмачують, що вони оберігають народ від кривд, образ, злочинства… Пасе мене. Як вислизнути?
«Павлусю!»
Усього міг він сподіватися, тільки не цього сповненого тихої туги й болісного кохання поклику, що долинув з церковної паперті зойком обірваної струни.