Кошовий не пугукав за звичаєм перед воротами міста: вартові впізнали Калнишевського. Вершники в’їхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалік, боячись підступити ближче до будинку військової канцелярії. Збоку хмурився заґратованими віконцями острог, а з–за Троїцької церкви, з–поміж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дім полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.
Кулябку звідомили про приїзд знакомитого гостя, він заметушився, викотився надвір, навстіж відчинив браму.
— Це ти, Петре? А щоб тобі нудно було!
— Та я ж.
— Що ж ти, живий?
— Та начебто живий, та об тім добре не відаю, — потішався Калнишевський з розгубленості полковника.
— Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?
Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс» — позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.
Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.
— То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, — пояснив Кулябка. — Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, — полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, — чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?
— Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.
З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.
— Данило чи Григорій? — спитав полковника кошовий. — Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.
— Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, — вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.
Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягли сулію з горілкою, яку тут же розпили і п’яні, як чопи, заснули на березі озера.
Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.
— Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, — розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев’яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав — хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? — і заговорив, виправдовуючись:
— Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики — на екзерцяціях при сотнях, і за Румянцева ті школи не скасовані. А скільки в Києво–Могилянській академії учиться — з Пісок, із Плелова, з Лохвиці, з Хорошкова… Та хіба за це хтось гавкне вдячне слово? От і вийшла в мене з людьми лиха консеквенція… Скажи сам, людські діти вчаться, то чому б мої не могли? Розумовський — він сам у Страсбурзі едукацію здобував — порадив мені синів прилаштувати в королівському педагогіумі…
Калнишевський вихилив кухля і відставив його набік.
— Чував я дещо, чував… Не гоже сини твої чинять, бо річ не лише в полковницькому гаманці. Люди дивляться на нас, світ дивиться на дітей наших, які — там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, — кошовий засміявся, — то ти вже кота в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…