Ні нижчий, ні вищий. Тоді були рівними… А нині?
Іван Максимович підвівся, ступив кілька кроків і зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дістати їх. Це про нього? Невже про нього?.. Героїчні виправи під Оренбургом — узяти живцем Пугачова. Ганявся, ловив — не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генера–лом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанців, і страх простого гренадера, що вбиває яїцького козака, страх не заслужити ласки в її величності і страх не вислужитися перед прем’єр–майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра філософії…
Один лише раз не було страху — залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з місця, чому не біжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового підійшов ось неблагонадійний вільнодумець? Що Петро Іванович у якійсь зажурі — може, ласку втратив у своїх підлеглих Потьомкіна й Прозоровського? О, гидкий страх!
Іван Максимович зажмурився на мить. Тільки на мить. Зараз, зараз він підійде…
У шинку раптом спорожніло. За ту коротку мить, на яку він зажмурився, вимело французів, нема вже ні Калнишевського, ні бакалавра філософії, лише за столом посередині залу похропує п’яний ґевал, шинкар штовхає його, потім запобігливо кланяється Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обіді відчиню кабак — страта завтра». — «Яка страта?» — «Злодєя вішатимуть». — «Пугачова?» — «Авжеж. А з Петенбургу вже приїхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивішої. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачова, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всі сюди приїдуть, то, може, ваше благородіє, побудете ще трохи в Москві, навіщо коні мучити в таку даль, коли…»
Вибіг із шинку. За ним ще летіли й чіплялися мундира липкі слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якої підводять чорнобородого чоловіка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю і в профіль, скачучи у погоні, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, — до генерала представлять!
Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двір, боргова тюрма — «яма». Біля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» — «Ізвінітє, майор». — «Так, так, майор Синельников. Приїхав зі Симбірська за особливим… Хочу побачити Пугачова». — «Только на мінуту». — «Спасибі».
Напівтемний каземат. Камінний, холодний, паморозь на стінах. Під глибоким віконцем щось чорніє, наче стовп або висока шафка. «Де ж він?» — «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». — «Іди собі». — «Не положено».
Іван Максимович боязко підступає до клітки. Не видно нічого, тільки дві зірниці блищать у сутінку. Це очі. Що в них? Думка про завтрашній день чи про вчорашній?
Зір поволі звикає до темряви. У чорнобородої людини, що у клітці, зігнуті коліна, сперті об штаби: так легше стоя–ти. Тіло дрижить від холоду, а очі ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотіли.
— Пугачов… Ти щось сказати хочеш?
— Не положено розмовляти із лиходієм! — вартовий.
— Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?
— Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…
— Звідки можеш знати мене?! — скрикнув Синельников.
— Забули, ваше високоблагородіє. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам’ятаєте Перекоп? У сімдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потім на Дон відправили додому…