— Ти був там?.. А під… під Оренбургом не бачив мене?
— Ні, ваше високоблагородіє.
— Що тобі можу зробити зараз? Може, рідним що…
— Нема вже нікого, нічого й не треба… А от коли графа Петра Паніна зустрінете, то скажіть йому — це моя остання просьба, — скажіть йому, що в п’ятдесят сьомому на прусській війні під Єегерсдорфом — граф тоді в Апраксіна генерал–майором служив — Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А він мене, закутого, в лице бив і плював. Спасибі йому моє перекажіть…
— Прости мені, — ледь чутно прошепотів Синельников і вибіг з каземату.
Петрові Калнишевському стелився шлях із Петербурга додому. Він встиг скоріше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкіна побувати, дяку забрати щедру, а поцілувати ручку пресвітлої цариці так і не вдалося. Повертався кошовий отаман у рідні степи до хлопців — славних запоріжців.
А вже там журилися хлопці–запоріжці та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому цареві. А за тими поклонами вже шиї болять, бо кому в біса не кланялися, у запопадливості розбиваючи свої лоби, а за тими поклонами все руїни та дим. І турецькому чолом били, і польському, і шведському, і чортові лисому, а такої цариці ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а її словами Всевишньому молитися, а її усмішкою весь світ звеселити…
Славою війну почали, славою закінчили, і кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивої.
Самар–річка невеличка заливає піски, туди їхав вороними, назад ішов пішки…
Наливай, московський шинкарю, пан кошовий має чим платити. Бо в пана кошового того золота — як трави та листу. А не стане дукатів у кишені, то проп’є царицині медалі: всі вони в золоті та діамантах; а забракне царициних щедрот, то маєтки свої, що на Інгульці та Кам’янці, проп’є; а коли й того буде замало, то й усю Вкраїну кине ось тобі на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.
А ви мовчіть, панове французи, а ви мовчіть, ляхи, і турки, і татари, бо один Бог відає, що буде з вами, як не стане славного козацтва.
Калнишевський не слухав більше розмов підпилих чужинців, він ще і ще раз думкою перебігав десятирічну стрічку свого отаманування, шукаючи того кінця, звідки почалася неласка цариці. Чей же служили козаченьки десять років вірно, щоб ті землі свої обрубані та крихту волі зберегти. Кликав цар турецький у підданство — не пішли. Залізняк гінців присилав — одмовили. І десь же воював Пугачов…
А цариця була щедра, як сонце по осені. За Бендери та Ізмаїл — орден зі зображенням власної парсуни кошовому прислала та ще й на георгіївській стрічці, щоб на шиї міг носити; за Перекоп — шаблю у срібних піхвах; за першу дунайську виправу — медаль; за Силістрію платив уже запорожець Грицько Нечоса–Потьомкін — тридцять вісім мідних котлів для всіх куренів прислав: обжирайтеся, козаки, як маєте чим, а за перемогу й мир з турками — то вже дулю з маком.
А з якою парадою, а з якими надіями поверталися у вересні з походу! Бо ж заробили! Полковник Антін Головатий ще влітку подався в депутацію до Петербурга з універсалами Хмельницького на козацькі землі. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю і степи, пошматовані сербськими й молдавськими колоністами, поверне: кров’ю заробили собі оту ласку.
Останню похідну ніч ночували над Базавлуком навпроти Зеленої могили, а в неділю гарматною стріляниною зустріла Січ звитяжців, і Службу Божу священик Володимир правив, тільки писар Іван Глоба був невеселий.
По церковній відправі подав кошовому листа від Антона Головатого, і чорніло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.
«Ясновельможний пане кошовий, — писав полковник, — турецькі й персидські шалі, дамаські матерії й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, дніпровська щука, турецькі червінці — все віддано Нечосі. А він невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усі сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину розділити між петербурзькими панами, як по Писанію: «розділиша ризи і меташа жребій».
Мчав Калнишевський до столиці з двома аргамаками ублажати всесильного сіромаху з Кущівського куреня. Найми–лостивіша виїхала до Москви, генерал–аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамаків забрали слуги Потьомкіна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».
І ще ад’ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:
— Гнівається на вас Григорій Олександрович, що сваволять козаки і на Дніпровську лінію до землекопних робіт не йдуть.