А дощ припускав усе більший. Важчала на плечах шинель, чоботи чвакали в набухлій вологою землі. Від залізниці старшину покликав Свист — Карпенко підійшов до нього.
— Приймай роботу. Все, — сказав боєць.
Старшина скочив у траншею, пройшов кілька кроків, в одному місці вона була до пояса — не більше.
— Давай глибше, так не піде.
Вітька Свист мудровано вилаявся, постояв, віддихався і, завзято поплювавши на долоні, знову заходився копати.
6
Мабуть, уже тільки майже опівночі вигнута дугою траншея сяк-так з’єднала п’ять стрілецьких окопчиків. Не скрізь вона була потрібної глибини — на ділянці Пшеничного, якому разом з Глечиком випала ще й Фішерова частина, вона сягала не більш ніж до колін. А про зграбність уже нічого було й казати — вийшла вона крива й кострубата: звісно, нічна робота. Та на це тепер не дуже зважали ні бійці, ні їхній командир.
Усі вони страшенно намокли, і опівночі Свист, першим закінчивши свою роботу, навідавсь у сторожку, затулив якимось ганчір’ям обоє віконець і взявся розпалювати в грубці. Старшині, який прийшов туди слідом, це самоправство не дуже подобалося, проте він не заперечив ні Свисту, ні Овсєєву, коли той невдовзі теж заходився коло того діла. Карпенко розумів, що людям, як-не-як, треба відпочити до ранку, бо завтра на них чекає немало інших турбот, інших, куди важчих справ.
Так поступово в цю покинуту людьми халупу зійшлися всі п’ятеро. У розчиненій грубці весело горіли сухі соснові тріски, а дбайливий Свист усе щось трощив на підлозі своєю незамінною піхотинською лопаткою.
Затишку було тут небагато; дуло з вікон, дим не хотів іти в комин і, розповзаючись під низькою стелею, виїдав людям очі, та все це здавалося їм раєм після тієї негоди, від якої вони сюди сховалися. Головне — тут було сухо, мокрота й холод лишилися за дверима і нагадували про себе тільки невиразним шерхотом вітру та стукотом дощових крапель по даху.
Карпенко приліг на тапчані, витягнувши обліплені гряззю ноги. Тіло відразу зборола солодка знемога, так і кортіло заплющити очі й безтурботно подрімати кілька хвилин. Коло грубки, мов зачаровані, втупилися в миготливий вогонь Овсєєв і Свист, у потемках біля порога, крекчучи й сопучи, перевзувався Пшеничний. Позаду всіх приткнувся Глечик, постать якого розпливалася в напівтемряві.
— Ех, ярина зелена, думаю іноді й дивом дивуюся, як недоладно людина зроблена, — розважливо говорив Вітька Свист, перегортаючи тріскою жар. — Коли є багато, то хочеться ще більше. А коли нема нічого, то якась дрібниця — вже мрія. Нещодавно під Щербаками, коли нас розпластували танки, я тільки й мріяв: скоріше стемніло б. Здавалось, усе віддав би за одну хвилину темряви. А тепер от і німців нема, і танків не чути, то хочеться ще й тепла, і сухого місця. Дивно…
— Відкрив Америку, — буркнув Овсєєв. — Ще Шекспір писав: «Коня, коня! Півцарства за коня!» Розумієш? За коня. Припече, то віддаси.
Він міцно обхопив коліна білими пальцями й сидів так, поглядаючи в грубку, — стомлений, роздратований і невеселий.
— А що це німець сьогодні: запропастився чи заблукав? Не чути щось, — накручуючи обмотку, обережно зауважив Пшеничний.
Свист люто глянув на нього.
— Ага, чекай, заблукає він тобі. Настане ранок — почуєш. — Він ще поворушив тріскою у грубці й раптом вигукнув: — Хлопці! Ідея! Давайте вечерю злагодимо. А то, їй-бо, кишка з кишкою свариться. Пшеничний, діставай свій казанок!
— А що зваримо?
— Ну, братці, що в кого є. У мене — півпачки пшона.
— У мене горохового концентрату трохи було, — озвався Глечик.
— Чудово. Зваримо кашу на згубу фашизмові, — розохотився Свист. На його білявому, тонкогубому обличчі сяйнуло захоплення. — Мурло, неси води, та чистої набери, як з-під крана.
— Де її набереш тепер чистої? Усюди грязюка.
— Ото дивак, ярина зелена. Під дах підстав. Забув, як бабуся ночви наливала, а ти солдатського казанка не набереш?
Пшеничному не хотілося вставати з місця, але не було бажання й заводитися з цим Свистом, і він незграбно підвівся з підлоги, зав’язав свою торбину й вийшов. Як тільки за ним зачинилися двері, Вітька враз підхопив його напакований мішок і спритно запустив туди руку.
— Так, ремінь командирський Мурло на кінець війни припасає, якась банка, нова сорочка, сухі онучки — на, Салаго, на переміну буде. — Він тицьнув Глечику пару онуч і знов поліз у торбу. — Ага, ось він, окрайчик, так, так… цукру грудочка… о, братці, сало! Ура Пшеничному, от молодчина, не все з’їв. Каша буде з салом.